Глава 34. Артур

— А куди треба було відправити? — дядько вочевидь знущається. Йому дуже весело! А я відчуваю, що кров закипає.

— Дядько, це не смішно. Питаю ще раз, де вони? Що ви зробили? Досить уже вдавати, що нічого не знаєте!

— А я і не вдаю нічого. Я тобі клоун, чи хто? Не розумію, в чому ти мене звинувачуєш. І тобі слід буде пояснити своє ставлення, так як я не намірений вислуховувати ці істерики, — він скидає дзвінок. 

Роблю глибокий вдих і видих. Набираю його номер знову. Поведінкащ дядька підозріла, отже я не помилився. Це справді він. Але що він наговорив Мірі? Де мені їх шукати? І чи разом? А якщо Рома вже в притулку? Я не можу бігати Києвом і шукати їх! Я маю розколоти сучого сина і витрясти з нього правду, щоб знати, як діяти.

Телефоную ще раз. Він піднімає.

— Дядьку, пробачте, — починаю з хитрощів. — Я нагрубіянив вам ненавмисно. Мені шкода.

Чорт, просто втрачаю час.

— Слухаю тебе, — зітхає він, але чую, що голос веселий.

— Скажіть мені правду: це ви прогнали Міру і Ромчика з моєї квартири?

— Я нікого не проганяв, — вперто стоїть на своєму.

— Просто вони забули речі. Дитячу суміш. Як вона годуватиме дитину? Скажіть мені, де вони. Я відвезу…

— Нічого. Картоплю зварить, — хмикає дядько. — Я б і радий сказати, але не уявляю. А ти краще подумай про інше і перевір, чи всі твої речі є. Цінні папери, золото… З чого б вона так раптом втекла і не попередила?

— Що ви таке кажете?! Міра не якась злодюжка! — я обурююся до глибини душі.

— Якраз навпаки, — зітхає він.

— Що ви маєте на увазі?

— Май терпіння. Я вже під’їжджаю. Дещо цікаве хочу розповісти.

Він вимикає дзвінок, а я знову намагаюся додзвонитися до Міри. Принципово не оглядаю квартиру. Я впевнений в Мірі.

Хвилин за п’ятнадцять дядько своїм ключем відмикає квартиру і заходить всередину. Він демонстративно кидає переді мною на журнальний столик теку з паперами. В його очах смішинки.

— Що це? — дивуюся я і недовірливо беру в руки.

— Де я був зранку? В приватного детектива. Здалася мені твоя Міра підозрілою. Ось вирішив і взнати, що до чого. Копнути глибше, так би мовити.

— Яке ви маєте право? — ще більше обурююся я.

— Читай краще! — хмикає він.

— Не буду, — я кидаю теку на стіл.

— А дарма! Там написано, що твоя Міра промишляла дрібним шахрайством і крадіжками. Не здивуюся, якщо з дитиною все це було підставою. Новий вид, як розвести багатих ідіотів на бабки, — хмикає.

— Нізащо не повірю, — схрестивши руки на грудях, кажу я.

— А ти не вір, а перевіряй. Де в тебе цінні речі? Ну, піднімай зад і рухайся, — прикрикнув Євген Васильович. 

І я зрозумів: єдиний спосіб довести, що він помиляється на рахунок Міри, показати, що вона нічого не вкрала. Тому я, скреготнувши зубами, встаю і йду в спальню, де просто в шухляді лежить (в цьому не сумніваюся) браслет, адресований Інні і решта коштовних речей. 

Дядько йде за мною. Я відкриваю шухляду і, навіть не дивлячись, заявляю:

— Бачите!

— І що? — перепитує він.

— Та ось же! — кричу я і опускаю погляд у пусту шухляду. 

Що? Там нема ні браслета, ні трьох моїх годинників, ні діамантових запонок, які дарувала мені мама на двадцятип’ятиріччя. 

Коли я міг їх перекласти, що забув?

Я починаю конвульсивно відкривати шухляди, але речей ніде нема.

— Що й варто було довести, — розводить руками дядько.

Якась паралельна реальність. Ні! Я нізащо не повірю, що вона могла…

— Навіщо тоді вона так довго чекала?  Могла обчистити мене одразу, як ваша правда! — доводжу я.

— А хто її знає… Може шпигунка? Може конкуренти підіслали… Хіба я знаю… 

— Значить треба викликати поліцію, — пропоную я. Ні, залучати копів я не збираюся. Сам розберуся. Впевнений, Міру просто підставили. Вона не така. Я відчуваю це.

— Викличеш поліцію — винесеш цю історію на людський осуд. Всі будуть з тебе насміхатися. Воно тобі треба? Та й копи не стануть шукати твоє добро… Це ж не зброя чи автівка. Що там було?

Я називаю речі, здивовано приглядаючись до дядька. Як все неоднозначно. Він дбає про репутацію. Це на нього схоже. Але й підозріло.

— Випий бренді і забудь. Дякуй, що цим обійшовся, — хмикає він.

— Ні, — вигукую я і швидко покидаю квартиру. Я ж знаю, де живе Міра. Треба туди негайно.

Та дорогою я згадую, як Рома одразу прийняв її… Як вона дбала про нього… Може це справді її син? Може це справді афера?

Друзі, дякую за підтримку, за вашу любов і прекрасні відгуки! Я перепрошую, що останніми днями майже не відповідала - я на свята поїхала до родичів і тут, на жаль, дуже поганий інтернет. Бачили б ви, як я зараз пишу вам це звернення, стрибаючи з телефоном, щоб зловити 4g))))