Глава 33. Артур

Вечір, який ми провели з Колосом, був настільки розкішним, що я й уявити не міг собі. Я був щасливим і Міра, здавалося, теж. Я навіть наважувався на те, щоб попросити її бути моєю дівчиною. Трохи непокоївся, що часу минуло від нашого знайомства зовсім мало і не хотів тиснути на неї, зважаючи на те, скільки в нас є ще різних клопотів. Загалом планував запропонувати їй зустрічатися одразу, як на нас оформлять опіку над Ромчиком. Це буде щасливий день для нас обох, а тому, впевнений, на радощах вона погодиться. 

Від детектива досі не було новин, чомусь мені все більше здавалося, що дядько має рацію і відшукати маму малого буде нелегко. Але все ж я не втрачав надій. Хоча, якщо зовсім чесно, я б не хотів розлучатися з цією прекрасною дитиною. І, певно, якщо мама таки захоче повернути собі маля (хто ж не захотів би?), я придумаю купу приводів, аби час від часу бачитися з ним.

Зранку мій спокій порушив дядько. Він не дочекався зустрічі в офісі, а вирішив про все дізнатися телефоном. Звісно ж, адже йому не терпілося взнати, що ж запропонував мені Колос.

— Справа майже вирішена. Він інвестуватиме в наш бізнес, але на набагато вигідніших умовах. Ця зустріч дуже багато дала для нас, — радісно ділюся я, згадуючи вчорашню розмову.

— Я трохи шокований, якщо чесно. Це картина щасливої сім’ї так подіяла на нього? — здивовано перепитує Євген Васильович.

— Певно, він людина старих поглядів.

— І що, ця твоя нянька вписалася? — в голосі знову чути зневагу. Дістав уже зі своїми стереотипами.

— Мирослава чудово зіграла свою роль! — хвалюся я. — А ви казали — дарма я її взяв… 

— Дивно це чути. То ви домовилися з Колосом про наступну зустріч для підписання контракту?

— Так… — відповідаю я, поки що не кажу, що це вже сьогодні.

— І ти задоволений? Вже не кидатимешся на мене зі звинуваченнями, що хочу продати фірму?

— Тепер все налагодилось… — усміхаюся.

— Добре. А що там з відкриттям нового автосалону? Ти розповідав тиждень тому, що приглянув місце, але з ним були якісь проблеми.

— Ні, я не думаю, що нам треба ще ці клопоти, — відмахуюся я.

— Так і не домовився з Мирощуками? — мова була про братів Мирощуків, які перебили мою майже укладену угоду, заплативши значно більше. 

— З ними багато мороки, — зізнаюся я.

— Ясно. До речі, згадалося, твій тато дзвонив. Новину знаєш? Твій брат женитися надумав. Бовдур.

— Що? Та він же зовсім малий… — щиро дивуюся. Владу ж лише вісімнадцять. Поспішати то куди?

Дядько ще щось розповідає, але я зустрічаю в коридорі Міру і мені на все стає байдуже. Обіцяю зателефонувати пізніше і цілком перемикаю свою увагу на дівчину.

Розумію, що сьогодні не зможу вкрасти час і відвідати з нею органи опіки. Мені геть не хочеться тягнути. Але й невідкладних справ назбиралося. Мало того, що сьогодні треба укласти контракт з Колосом, викласти на папері вчорашні домовленості. Але й не завадить закрити всі дядькові питання і спровадити його.

Міра ж, здається, засмутилася. Я розумію її. Мені це теж не в радість. Але зачекати один чи два дні таки доведеться.

Коли їду на роботу, відчуваю легкий смуток. Якесь дивне передчуття тривоги. А особливо тоді, коли дядько не приїздить в офіс, а повідомляє, що вирішує нагальні справи. Але в усю цю містичну хрінь я не вірю, тож відганяю від себе непрохані думки.

Займаюся справами, з головою занурюючись у роботу. Я так вмію. Інна завжди казала, що коли я працюю, зі мною навіть неможливо розмовляти, бо я ніби фізично присутній, але думками дуже далеко. Так і сьогодні.

Проте коли повертаюся додому, незрозуміла тривога повертається я набуває чітких рис, коли я заходжу в пусту квартиру.

— Міро? Ромчику? — а що їх кликати? В мене не двоповерховий котедж. Тут ховатися ніде. Нема, то нема.

Певно, гуляти пішли. Вже ж було таке, що я прийшов з роботи швидше ніж вони з прогулянки.

Намагаюся не думати про погане і спокійно чекати. Хвилину це виходить. Потім я починаю нервувати.

Телефоную, проте дзвінок вибиває. Таке буває, коли номер заблоковано… Ще за мить усвідомлюю, що ніде не бачу іграшок Роми.

Серце починає калатати так швидко, мов хоче вирватися з грудей. Що відбувається? Куди ділися речі дитини і Міри? Немає абсолютно нічого. Жодного признака, що ці двоє тут жили, мов би вони мені наснилися.

Але ні. На плиті холодний трохи підгорілий омлет. А в телефоні смішні селфі.

Рівень тривоги наростає і змінюється панікою, коли я не можу додзвонитися Мірі. 

В голову приходить лише одна думка. Хоч і геть ідіотська, але я все більше до неї спираюся. Тому телефоную дядьку.

— Де ви були сьогодні зранку? — питаю чітко і різко. — Які вирішували справи?

— Тебе вони не стосуються, — вальяжно відповідає він.

— Мені здається якраз навпаки! Де вони?!

— Хто? — стомлено видихає він.

— Де мої? Міра і Рома? Куди ви їх відправили?

Мені важко вірити, що дядько здатен на таке. Але хто взагалі, якщо не він? Міра не втекла б сама. На душі стає дуже кепсько. Зараз розумію, що я шалено скучив за дівчиною і нашим хлопчиком.