Глава 32. Міра

Прокидаюсь від яскравих променів сонця, що б’ють в очі. Сьогодні ми маємо йти в органи опіки. Я трохи хвилююсь. Вдавати сім’. Перед ним це зовсім інше… Але ми маємо їх переконати.

Рома ще спить. Підкладаю йому подушку, щоб не впав з ліжка і тихенько виходжу з кімнати. Чую Артуровий голос з кухні. Хочу підкрастись до нього і обійняти зі спини. Чомусь здається це буде прикольно. Думаю, як він відреагує. Але замираю на пальчиках, коли чую своє ім’я.

— Мирослава чудово зіграла свою роль! — каже він задоволеним голосом. — А ви казали — дарма я її взяв… Так… Тепер все налагодилось… Ні, я не думаю, що нам ще треба ці клопоти, — які ще клопоти? — з ними багато мороки… Що? Так він зовсім малий…

Ну тут напевно вже про Рому щось розповідає. Звісно, з малюком є морока. Але те, як різко про це каже Артур… Я хмурюсь. Мені не подобається його тон.

Раптом хлопець виходить мені на зустріч, і бачу яке жорстке у нього обличчя в цю мить. Але помітивши мене він швидко опановує себе, посміхається. І каже співрозмовнику:

— Я потім перетелефоную, як вийду з дому.

Я намагаюсь прослизнути повз Артура в кухню. Але він заступає мені дорогу.

— Привіт, принцесо, — каже. — Як спалось?

— Прекрасно, — я теж до нього усміхаюсь.

Але на душі якісь неприємні відчуття. Я звикла за ці роки довіряти своїй інтуїції. Вона не раз рятувала мою дупцю від небезпек. Тож зараз всі мої інстинкти буквально кричать, що десь поруч небезпека.

— Які у тебе плани на сьогодні? — зазирає мені в очі Артур.

Я мало не ведусь на зелені сполохи в його очах. Вони зачаровують.

— Ми ж планували їхати опіку оформляти, — кажу йому.

— Така справа, — Артур проводить рукою по волоссю. — Я маю вже йти, і сьогодні напевно не вийде зайнятись цим питанням. Дядько поки в місті хоче владнати ще кілька справ. Випроводжу вже його. Спекаюсь, так би мовити, тягара…

— Як скажеш, — киваю.

Чомусь відчуваю розчарування. Не дуже він поспішає брати на себе відповідальність за малого. А я думала ми вже майже сім’я. Нафантазувала собі бозна-чого.

Артур чмокає мене в щоку. Від його дотику в грудях здіймається тепло. Може й дарма я себе накручую. І все ще буде добре.

Як тільки за Артуром зачиняються двері, приходить Амаль. Таке враження, що негідниця умисно чекала, поки він піде. І спостерігала за квартирою.

— Ти чому не у школі? — накидаюсь на неї.

— Фізичка захворіла, перших двох уроків не буде, — безпечно каже сестра. — А у тебе завжди є що смачненького поїсти…

— А самій приготувати слабо? — не витримую я. — Ти ж не будеш завжди до мене обідати ходити? Я колись вийду заміж і мій чоловік буде не в захваті від такого.

— Це Артур сказав, щоб я не приходила? — питає сестра набурмосено.

— Він тут до чого?

— Ну ти ж вже за нього заміж плануєш. І золото він тобі вже подарував, — тикає пальцем на мої вуха. — А там і до обручки не далеко.

— Та ну тебе! — я злісно б’ю яйця і збиваю їх вінчиком на омлет. — Там здається Рома прокинувся, піди його принеси сюди! — каже сестрі.

Придумала таке. Заміж за Артура! Але чому ж тоді від цієї думки я починаю посміхатись як пришелепкувата?

Чую як відчиняються вхідні двері. Невже Артур повернувся? Забув щось?

Я виходжу з кухні йому на зустріч. Але бачу не Артура, а його дядька. Він увесь такий діловий, здивовано здіймає брови, дивлячись на мене.

— Мирославо, а ви ще не зібрались? Артур сказав, що ви вже маєте бути готові! — каже він з ентузіазмом.

— Готові? До чого? — тискаю в руках кухонний рушник.

— До повернення додому авжеж! Артур же сказав вам, що у ваших послугах більш немає потреби? Сказав…

— Не сказав, — видушую я.

— Певно як завжди проявив малодушність. І вирішив спихнути все неприємне на мене, — каже зі співчуттям Євген Васильович. — Отже, Мирославо, ми уклали контракт з Колосом, ви вчора його бачили. І ви нам дуже допомогли. Але тепер ні ви, ні дитина вже не потрібні. Тож можете спокійно їхати…

— А де наша Мірочка? — солоденько бурмоче Амаль, виходячи до нас з Ромою. І теж шоковано застигає, почувши Євгена Васильовича.

Я відчуваю, як моє серце вкривається кригою.

— Амаль вийди, — кажу не обертаючись. Слова дядька поступово доходять до мене. І вранішня розмова телефоном тепер стає набагато зрозумілішою.

— А Рома? Що буде з ним?

— Ми відвеземо його в притулок, де йому і місце, — всміхається Євген. — Вам же ось, — він дістає з кишені гаманець. — Зараз заплачу за послуги няні, як ви і домовлялись з Артуром. І киш з квартири! — каже це з посмішкою.

Але я не вірю його радісному тону.

— Дайте нам п'ять хвилин, — кажу нарешті. — І я заберу дитину з собою. Ніяких притулків.

— Як хочете, — він знизує плечима. — Але грошей більше обумовленої суми все одно не дам.