Глава 30. Артур

Чарівну мить перериває Ромчик. Він побачив, що обнімаються і без нього та поліз до нас, активно вимагаючи, щоб його взяли на руки. Це було настільки мило, що ми просто розсміялися і почали затискати малого в обіймах і заціловувати пухкі щічки. Не уявляв навіть, що дитина, про існування якої тиждень тому я і не здогадувався, за лічені дні заполонить моє серце ніжністю і любов'ю. Я дійсно дуже прикипів до Ромчика і навіть не хотів думати про те, що доведеться розлучатися.

З Мірою ми не розмовляли ні на тему ймовірного розставання з малим, ні про той поцілунок. Просто проводили чудовий вечір у компанії одне одного і нашого дитя.

Дядько зупинився справді в готелі, тож обійшлося без нього і його колючих зауважень. А на ранок я відправився на роботу, домовившись з Мірою, що приїду в обід і побуду з малим, щоб вона поїхала в салон краси. 

День минав суто по плану. Вдалою була і його перша половина в офісі, і друга, де ми з Ромчиком від душі награлися. Я і катав його на своїй спині, і качався з ним по підлозі, куди ми кинули м'який плед, і слухали дитячі пісеньки з інтернету. Загалом прекрасний якісно проведений час.

Міри все ще не було, як я почав готуватися в гості до Колоса. Зібрав і себе, і малого та вже почав хвилюватися, як враз двері квартири відчинилися.

— Міро, це ти? — вигукнув я, саме взуваючи Ромі носочки.

— Так, зараз йду до вас, — її голос здався мені веселим, тож я розслабився. Але лише на мить. Бо коли вона увійшла, я вражено застиг, в мене перехопило подих, а серце сильно-сильно застукотіло.

Міра виглядала розкішно. Її світле волосся легким водоспадом спускалося по плечах, а в'язана біла сукня підкреслювала тендітність і елегантність дівчини. Легкий макіяж з акцентом на вуста цілком доповнював образ спокусливої красуні, хоч і бачити косметику на ній було доволі незвично. Вона виглядала зовсім, як світська леді. Нічим не гірша від кожної з них.

— Ввввау! — вигукнув Рома і це було дуже гарне зауваження, хоч навряд він розумів, що робить Мірі комплімент. Ми засміялися, і я промовив:

— Він абсолютно має рацію. Виглядаєш просто вау. Я навіть думаю, що не достатньо гарний для тебе.

— Які дурниці, — усміхається дівчина і закидає волосся на спину, щоб Ромчик не став тягнути його. А я помічаю на її вушках сережки, які подарував їй учора. Мене бере гордість за себе і за те, що буду поруч з цією красунею весь вечір. Та коли згадую, що все це брехня, на душі стає дуже сумно.

Накидаємо на себе верхній одяг і йдемо до авто, що чекає під під'їздом. Якраз маємо встигнути до Матвія Олександровича вчасно. Запізнитися мені б точно не хотілося. Врешті одного разу вже проявив свою непунктуальність.

Заторів в цю пору вже немає, тож дорога минає швидко. Коли приїздимо в розкішний котедж Колоса, навіть я, звичний до багатих тусовок, вражаюся. Сад, прикрашений статуями та водоспадами, сяє вогнями ліхтарів, а контур маєтку в стилі барокко на тлі нічного неба виглядає велично.

Міра важко зітхає. Я розумію, як їй бути на подібних заходах, незручно, тому беру її руку в свою і міцно стискаю.

— Нічого не бійся. Я поруч і вечеря пройде чудово.

— Ти так підтримуєш мене. Дякую, — вона усміхається і від того сонце сяє в моїй душі.

— Це найменше, що я можу, — відповідаю.

Ми крокуємо масивними сходами до центрального входу, де на нас чекає управитель у смокінгу та білих рукавичках, що здалеку видніються в нічних сутінках, розбавлених феєричним освітленням. Ромчик зацікавлено крутить головою і щось по-своєму лепече, час від часу стукаючи мене долонькою по плечах.

— А тут нема привидів? — раптово питає Міра.

— Що? З чого б раптом? — цікавлюся я.

— Це явно старий палац. А в кожного старого палацу, який себе поважає, обов'язково є старовинна легенда. Або привид нещасної закоханої, що не дочекалася коханого. Або ще якась історія, що роздирає душу. Це ж класика, — стишено розповідає дівчина. Це якісь такі особливі миті, що мене розпирає всередині від щастя. Просто тому, що ми троє разом йдемо кудись і обговорюємо це, безпосередньо і легко. І я враз розумію, що мене так приваблює в Мірі — її простота, вона не створює ілюзію, не носить маски, не боїться бути собою. І я теж можу з нею не приховувати свого "я". 

— Чого ти либишся? Я кажу дурниці, так? — вона усміхається.

— Ні, взагалі ти маєш рацію. Неодмінно спитаємо в Колоса за його маєток. Тут точно має бути цікава історія, — кажу я.

Продовжити розмову не виходить, бо нас запрошують пройти всередину. Тут ще більше ясно, що Міра має рацію: це явно колишній палац. Пройшовши коридором, ми опиняємося в вітальні овальної форми. Тут все за класикою жанру: камін, фортепіано, дизайнерський ремонт в поєднанні з ліпниною стилю барокко на стелі і стінах. Виглядає дуже цікаво.

А ще більш дивно в цьому всьому виглядає Колос — дядько в сірих джинсах і коричневому худі. Ніби дві різних епохи зустрілися в одному місці.

— Артуре, ласкаво прошу! Ви сьогодні вчасно, я дуже радий, — весело каже він і робить кілька кроків назустріч. Я тисну йому руку.

— Щиро дякую за запрошення, Матвію Олександровичу. Це честь для мене. Дозвольте відрекомендувати мою дружину Мирославу і сина Рому, — яка ж солодка ця брехня. Колос тепло вітається з обома і запрошує нас до столу. В цю мить в залі з'являється молода дівчина, одягнена в в'язану туніку і мішкуваті джинси.