Глава 29. Артур

Сюрприз не те слово. Під моєю квартирою, прихилившись до стіни плечем, стояла Інна. З ідеальною укладкою та макіяжем, одягнена в хутряне манто і шкіряні штани, що облягали її стрункі ноги, вона мала розкішний вигляд. Однак, Міра навіть в звичному одязі виглядала значно привабливіше і спокусливіше для мене.

Зустрівшись з колишньою поглядами, ми обоє втратили настрій. Вся річ у тому, що вона не очікувала побачити на моїх руках дитину, а поруч жінку, а я не очікував побачити її. Дуже двозначна ситуація.

— Привіт... — розгублено каже дівчина.

— Привіт, — киваю я. — Що ти тут робиш?

— Я хотіла... Та вже неважливо що. От лише, а чому ти не сказав мені, що маєш сім'ю? — в її голосі прозвучали ревниві нотки. — Як це так, Артуре? В тебе дитина! Дитина! І ти збрехав мені? Ця мила жіночка не заслуговує на те, щоб їй зраджували! І я теж! Кого ти з мене думав зробити? Коханку?

Вона так тарахкотіла, що не давала й слова вставити. Рома злякався і потягнувся до Міри. Сусід вийшов у під'їздну клітку, щоб побачити, що за галас.

— Заспокойся! Тихо! Зараз ми спокійно зайдемо в квартиру і не будемо на цю Санта Барбару збирати глядачів, — серйозно промовив я і відімкнув двері квартири.

— Запрошуєш мене зайти? Серйозно? — Інна хотіла продовжити істерику, але я відчинив двері і легенько підштовхнув її всередину.

Коли Міра з Ромою теж зайшли, я вибачився перед сусідом, зачинив двері і пройшов додому. Дівчата вже пройшли на кухню. Міра тримала маленького, а Інна ставила чайник.

— Якщо вже в нас така швецька сімейка, то давай, викладай, що там в тебе, — хмикнула колишня.

Зараз я міг порівняти її і няню хлопчика. Такі різні, від них віяло різною енергією. Від Інни — загрозою, бунтарством, а Міра здавалася мені тихою гаванню. Моє серце поруч з нею знаходило спокій і водночас билося сильніше.

— Я нікого не обманював, по-перше, — зітхнув і виставив руки долонями вгору. — Ромчик не мій син, Міра не моя дружина, а ти не моя дівчина, Інно. Ми зійшлися на тому, що ми друзі, пам'ятаєш?

— Так, але... Добре, а хто вони тоді? Чому живуть тут? — ревниві нотки все ще звучали.

— Вони мої... — я переводжу погляд на Міру і тону в її очах. Вона така розгублена і майже злякана. Пригортає Рому до себе і схвильовано дивиться на мене. Я не можу продовжувати говорити. Розумію, що й не повинен нічого пояснювати. — Вони мої, — кажу ствердно. — А ти не можеш мене ревнувати. Я збережу найкращі спогади про наше минуле. Але нам давно час рухатися далі, Інно. Ми обоє заслуговуємо на це.

Дівчата обидві кам'яніють. На плиті закипає чайник, але всім байдуже до того.

— То ти все вирішив? — врешті питає колишня. Я киваю, а тоді йду в спальню і за хвилину виношу звідти браслет в оксамитовій коробочці.

— Я хотів сказати по-іншому. Але це для тебе на пам'ять про все хороше.

Вона відкриває коробочку, зазирає всередину, а тоді дзвінко сміється.

— Відкупитися від мене вирішив?

— Не кажи так...

— Бачиш, подруго, він не скупий, — звертається до Міри. — Коли тебе кидатиме, теж щось подарує. А знаєш, а візьми прямо цей одразу. Не будемо розоряти нашого мільйонера.

Вона кидає браслет на диван поруч з Мірою, а тоді принизливо дивиться на мене:

— Ти сам себе не тямиш. Але тобі спаде мана і ти все зрозумієш. Тоді знаєш, як мене знайти. Я не прощаюся.

Вона швидко покидає квартиру. А я повертаюся до Міри.

— Забери це, — вона киває на браслет, яким вже зацікавився малий.

— Звісно. Для тебе в мене теж дещо є, — я усміхаюся і йду в спальню, а тоді повертаюся з парою маленьких елегантних сережок. — Це тобі.

І поки дівчина здивовано заглядає в скриньку, пояснюю:

— Після слів Інни якось вже не те. Але це моє захоплення тим, як ти дбаєш про чужу дитину, на які жертви йдеш. Я не стримався. Коли їх побачив, подумав, що вони створені для такої тендітної красуні. Тобі подобаються?

— Дуже, але не потрібно. Це надто дорого, я не можу таке взяти, — вона кладе коробочку на стіл. Але я беру сережки і кладу їх в руку дівчини.

— Це не від мене. Від Роми. Йому ж ти не відмовиш, — усміхаюся. — А ще пробач за Інну.

— Ти не маєш вибачатися за інших людей. Все ок, — киває вона.

— Не спитаєш хто це? — присідаю поруч. Ромчик злазить на землю і чопає навколо дивана, тримаючись за нього.

— Це мене не стосується.

— Колишня. Ми мали стосунки років вісім тому. Тепер вона повернулася, але нам справді час рухатися далі.

— Добре, що ти це розумієш, — вона повертається до мене і всміхається. А моє серце завмирає. І врешті я не втримуюся — легко обхоплюю руками її обличчя і палко цілую такі жадані вуста.