Глава 28. Міра

Зазвичай мій шопінг обмежувався походами в секонд-хенд. Або придбанням одягу для Амаль. Її секонд не влаштовував останнім часом. Для себе я вже давно забула як щось купувала. Тому не зовсім розуміла блиск в очах Артура, коли він віз нас з Ромчиком по магазинах.

А він все подивлявся на мене якось дивно, і усміхався. Напевно радів запрошенню на вечерю до партнера.

— Я не зовсім розумію, чому твоєму партнеру так треба бачити саме сім'ю? — нарешті питаю я.

— А хто його зна, — Артур знизує плечима. — Але він сказав, що я чудовий тато…

Це вже викликає у мене посмішку. В цю мить Артур такий милий. Як хлопчисько, якому дали цукерку.

Він би і справді був гарним батьком. З Ромою він поводиться дуже турботливо. Геть не сердиться. Коли треба вмити малого чи поміняти йому памперс. А як він його сьогодні годував!

Серце стискається від думки, що скоро все це скінчиться. Мама обов'язково знайдеться. І ми розбіжимося. І я більше не буду бачити, як Артур няньчить дитину.

Настрій псується. А думки про те, що я матиму грати дружину мільйонера і зовсім мене вганяють в депресію. Ну гляньте на мене. Хто я? Голодранка з інтернату. Багаті люди зазвичай на мене так подивляються, наче я можу вкрасти їх фамільне срібло. І в цілому вони мають рацію. За ті срібні ложечки з буфету моєї тітки мені досі соромно. Але ложечки належали моїй бабусі. І бабуся завжди казала, що як її не стане я їх маю право забрати. Хто ж знав, що тітка відмовиться виконувати заповіт мертвої.

Але я не з тих людей, які дозволять несправедливості тріумфувати. Ложечки перекочували в мою квартиру. І тепер чекають свого часу, щоб перейти у придане Амаль. А тітка ще довго погрожувала мені поліцією, але я так і не знаю, чи звернулась вона туди.

І от тепер я маю йти в будинок до якогось багатія і мене там будуть приймати як рівну. Як позбутися синдрому самозванця?

— Ти чому похнюпилась? — питає Артур, поклавши свою руку на мою.

Від цього дотику мене кинуло в жар. А він ніби умисно не квапиться свою руку забрати. Замість того проводить подушечкою великого пальця по моїй шкірі. По тілу котиться чергова хвиля незрозуміло чого… Неправильно так на нього реагувати. Але я нічого не можу з собою вдіяти.

— Я нервую, — чесно кажу Артуру.

— Не бійся! Від тебе буде потрібна лише присутність, та і Ромка, впевнений, зможе відтягнути увагу на себе.

— І ти не скажеш партнеру правду? Що ми ніяка не сім'я? — питаю я.

— Скажу. Я не думаю, що починати бізнес-угоди з брехні гарна ідея. Тому я обов'язково розкажу Матвію всю правду, — запевняє мене Артур. — При нагоді.

Я киваю йому. Відчуття його долоні на моїй шкірі геть плутає думки. І я вже й не знаю, що йому казати. В грудях затісно стало. На губи його дивлюсь забагато. Як вони ворушаться, коли Артур щось каже. Але я і слів то не сильно розібрати не можу. Наче в прострацію якусь впала.

— Міро! Ти мене слухаєш? — Артур забирає руку і клацає пальцями в мене перед носом. — Я кажу, що ти завтра можеш провести час в салоні краси, я побуду з малим.

— А це навіщо? — ковтаю грудку, в горлі пересохло.

— Ну я думав всі дівчата це люблять… Масочки там тобі зроблять, манікюр, що ще дівчатам подобається?

— Я не знаю, — знизую плечима і червонію. — Я в салонах ніколи не була.

— Тоді тим паче маєш використати таку нагоду, сходити дізнатись що воно таке. І мені потім розкажеш, — він погладжує дводенну щетину на підборідді. Батьківство все ж накладає свій відбиток на спосіб життя чоловіка. Часу поголитись у нього не вистачило.

Але мені подобається. Він напевно зараз трішки колеться. Цікаво, який він зараз на дотик… Закусюю губу, намагаючись вгамувати свою фантазію.

Ми нарешті приїхали до торгового центру. Я беру Рому, але Артур відразу відбирає малого у мене.

— Він вже важкенький, — каже.

Що ж я не сперечаюсь. Та і малому на руках у Артура дуже подобається. Сидить, весело крутить головою навколо, тягнеться до всього яскравого.

Спершу заходимо в дитячий магазин, купуємо малому сорочечку, штани, і м'якенькі черевики. Все ж наш козак вже може зробити кілька кроків самостійно, в шкарпетках ходити вже не комільфо.

Потім йдемо до магазинів жіночого одягу. Мені знову стає лячно. Я бачу які там цінники. І просто не уявляю, як я буду виглядати в якійсь з цих суконь. Певно мов принцеса. Тільки яка з мене принцеса? Продавчині щось радять. Я ж намагаюсь обрати що-небудь поскромніше.

Зупиняю вибір на м'якій в’язаній сукні білого кольору. Я завжди мріяла про таку. Вона облипає моє тіло мов друга шкіра, в ній затишно і тепло. Саме те, щоб не виглядати як бідна родичка і не відчувати дискомфорт від зайвого шику.

— Точно не хочеш щось шовкове? — питає Артур, роздивляючись мене в обновці. В його зелених очах з'являються якісь нові іскорки. Вони мене бентежать. Так кіт на сметану дивиться. А потім її їсть. Але ж Артур мене їсти не збирається.

— Ми ж не на хрестини до мера зібрались, — жартую я. — Та і цей… дрескод нам не повідомляли.

— Добре, — киває хлопець. — Тоді їдьмо додому, якщо з покупками ми завершили.