Глава 27. Артур

— З'єднуй, авжеж, — кажу секретарці і беру до рук телефон. Звідти лунає незнайомий чоловічий голос.

— Артур Борисович? — питає "голос".

— Так, з ким я розмовляю?

— Семен Микитюк, особистий помічник Колоса Матвія Олександровича. В мого боса є до вас пропозиція.

— Слухаю, — це вже цікаво.

— Вас і вашу сім'ю запрошено на вечерю до Матвія Олександровича. Він бажає познайомитися з вами краще і в неформальній обстановці поговорити про справи. Вам буде запропонованими дещо інші умови можливої співпраці.

— Мене і мою сім'ю? — перепитую я. — Чудово, це дуже вчасно. Євген Васильович саме в місті.

— Мова не про вашого дядька. Матвій Олександрович чекає на вас, вашу дружину і сина, — на мить я опиняюся в прострації. Розумію, що моя маленька брехня потягнула за собою більшу.

— То що передати? Ви приймаєте запрошення? — лунає питання.

Дядько, який все чув, швидко хитає головою і штовхає мене, щоб погоджувався. Я й сам розумію, що вислухати Колоса необхідно, тим паче його нові пропозиції. Але для цього доведеться просити Міру брехати. Мені б дуже не хотілося втягувати її в якісь афери.

— Так, звісно, приймаю. Подякуйте від мене Матвію Олександровичу, — кажу я.

— Авжеж. Гарного дня, Артуре Борисовичу, — прощається зі мною Семен.

— Гарного дня, — відлунням повторюю я і переводжу погляд на дядька. Здається, зараз саме час мені позловтішатися. Але якось не дуже є до того бажання.

— Ах ти ж хитрий сучий син! — дядькова реакція не змусила себе чекати. Він розреготався і заплескав в долоні. — А я все думаю, яка мана на нього найшла. А він стратег! Як ти взнав, як справити враження на Колоса?

— Чуття бізнесмена, — флегматично відповідаю. Ай, хай думає, що хоче.

— Молодець! — хвалить дядько, а я беру телефон і виходжу з кабінету. Зараз головне вмовити Міру.

Вона бере слухавку майже одразу.

— Мирославо! У мене чудові новини! — радісно кажу я, щоб наперед налаштувати її на веселий лад.

— Які? — стримано питає вона.

— Нас з тобою і Ромою запросив на вечерю один мій партнер. Так що маємо можливість вийти в світ, гарно провести час, — як це не скажи, а всеодно прохання збрехати. І Міра це чудово розуміє.

— А чому твій партнер запрошує нас? — здивовано питає вона.

— Він думає, що ви — моя сім'я, — зізнаюся. — Він бачив мене з Ромою, я сказав, що це мій синок. Ну і тепер він хоче разом повечеряти. Якщо ти категорично проти, я зрозумію. Але я дуже прошу тебе про таку послугу. У відповідь я теж зроблю щось для тебе, що скажеш. Ну як?

— І це потрібно грати твою дружину?

— Саме потренуємося. Нам же ще опіку оформлювати, пам'ятаєш? — усміхаюся.

— Звісно ж, як таке забути? — її голос стає м'якішим. — Добре, я згодна.

— Чудово! — я щиро всміхаюся. — Дуже тобі дякую. Повір, ти не пошкодуєш. Ми чудово проведемо час.

— Вірю тобі. А коли це все буде?

— Завтра ввечері. Тож ти маєш час підготуватися. Сьогодні поїдемо, купимо тобі і малому щось гарне. Добре? — звісно, нам потрібний святковий одяг для цієї зустрічі. Не пафосне, однак модне і дороге. Але я уявляю зовсім не примірку суконь для Міри. Фантазія несе мене далі, де дівчина дефілює для мене в спокусливих комплектах мереживної білизни. Мені враз стає спекотно.

— Як скажеш, — вона зітхає, але голос усміхнений. І я навіть не одразу розумію, на що вона щойно погодилася.

Сьогодні я дуже поспішаю додому. Мені так хочеться побачити своїх. Дивно, але я вже в думках почав називати Міру і Ромчика моєю сім'єю. Чомусь дядькові слова про те, що мама маленького не знайдеться, вселили в мене якусь надію, яку я сам не визнаю.

Вже в дорозі додому отримую виклик від Інни. Знову відчуваю важкість на душі. Згадую той браслет, що купляв у ювелірці, коли за мною шпигували Амаль і Ростик. Його я придбав для колишньої, аби згладити її розчарування. Я збирався сказати про те, що моя дружба — це найбільше, чого їй варто чекати. Але ця розмова буде не з простих. Не думаю, що я хотів би потратити на це сьогоднішній вечір.

Не встигаю взяти слухавку. Вона скидає надто швидко. Здивовано відкидаю телефон на сусіднє крісло. Дивно. Може ненароком набрала?

Та я не передзвонюю і навіть не хочу думати про неї, бо вдома на мене чекає вродлива дівчина і неймовірний малюк, для яких я дорогою придбав різної смакоти: першій — шоколаду, а другому — фруктів.

— Я вдома, — весело кричу їм.

— А ось і... мало не сказала "тато", — всміхається Міра, вийшовши в коридор з кімнати з малим на руках. — ... Артур. Як минув робочий день?

— Все добре. Давайте зараз повечеряємо і на шопінг, — кажу я. Такий теплий чудовий вечір, яких у мене ніколи не було. Навіть думати страшно, що все може скінчитися.

Але телефон знову заливається мелодією, що свідчить про бажання в когось зруйнувати нашу ідилію.

— Так, Інно, — важко видихаю в слухавку. Бачу, як усмішка зникає на обличчі в Міри.