Глава 26. Міра

— Де ви працюєте, Міро? — передражнюю противного дядька. Ромка сміється від моїх гримас. — Таке враження наче він народився з золотою ложкою в дупі, а всі інші — лише бруд. І Артур перед ним ще й такий “У нас нічого немає…бла-бла-бла… вона нянька”. У, зрадник!

На душі препаскудно. Хочеться забрати Ромку і забратися з цього будинку. Нафіг все! І сама впораюсь. Але ні, не впораюсь. Без Артура мені на малого опіку не дадуть. Завжди найдеться повна сім'я, готова всиновити такого прекрасного малюка. Це такі як я, важкі підлітки, на усиновлення не годяться. А рожевощоких малят забирають.

— Я тебе їм не віддам, — запевняю я малого. — Ми тепер пов’язані з тобою. Однією долею. Як там не було б, а я не дарма постукала в ті двері.

— Ма-ма-м! — видає малий.

У мене на очах виступають сльози. Я не твоя мама. Я б від тебе нізащо не відмовилась.

І серце стискає страх. А що, як його маму знайдуть? Якщо вона одумається, перебіситься, перегуляє, і скаже, що хоче повернути маля?

В нашому сиротинці такі випадки були не рідкість. Дітей відбирали у неблагополучних мамаш. Відмивали, виводили воші, лікували, як могли. А потім з’являлись ці мами і плакали крокодиловими сльозами. Присягаючись, що вони більше не питимуть, не гулятимуть. Про діток дбатимуть. Бо виплати як виявляється теж закінчуються, коли дитину відібрати.

Я б не хотіла геть погано думати про Ромкину матір. Я не знаю, що з нею. Але факт залишається фактом — вона залишила дитину без документів в автомобілі невідомого чоловіка. Він же міг виявитись ким завгодно…

Глянула у вікно, там збирався сніжок.

— До Нового року зовсім не багато, — зітхаю я. — Хочу, щоб на Новий рік мені Санта подарував тебе,— цілую теплу щічку малого. — І маленький мільйон доларів.

Телефонує Амаль. Вчора ледве спровадила їх з Ростиком-переростиком. Сестра навіть з Ромою гралась, аби додому не йти. Щось їй доросле життя, в якому треба мити за собою тарілки і готувати вечерю, зовсім не до вподоби.

— Ти на роботі? — питає.

— Ні, — зітхаю. Розмова з Яною видалась не з легких. Відчуваю, що я скоріш за все перед Новим роком залишусь безробітною.

— Звільнили? — сестра відразу висуває найстрашнішу гіпотезу.

— Ще ні, — кажу я. — Я з Ромою сиджу. Артур на роботі.

— Оу! Так це ж прекрасно! Я скоро зайду!

І перериваючи мої протести, скидає виклик. Блін, того імпозантного пихатого дядька точно Кіндратій вхопить, коли він повернеться і побачить у квартирі замість мене й дитини цілий циганський табір.

— Ми з тобою, Ромео, на грані скандалу, — кажу малому.

Вмощусь з ним на килимі, даю йому брязкальце. Але йому не цікаво. А от речі на комоді — цікаво. Тож спостерігаю за тим, як він вчиться ходити, спинаючись на свої товстенькі ноги. Вже б давно напевно мав навчитися. Але здається з ним мало займались.

Амаль приходить за пів години.

— У вас смачно пахне! Що ти готувала? — питає з порогу.

— Це не я, — жалкую, що не провітрила.

— Артур? — округлює очі сестра. — Пощастило тобі…

Ці її закиди лише дратують.

— Не він! І взагалі припини мене до нього сватати! Він сказав, що ми просто друзі!

— От бовдур! — Амаль дивиться на мене уважно. — Але ж і ти хороша! Ти б хоч очі підфарбувала, з волоссям щось зробила б…

— Навіщо? — я ковтаю грудку. — Щоб я не зробила, я все одно не зрівняюсь з його дівками за мільйон! Розумієш? Такі як він і такі як я ми надто різного польоту птиці.

— Все! Не хочу тебе слухати, душніла! Що поїсти? Мій зростаючий організм вимагає калорій!

Вона зазирає в холодильник, і по каструлях проходиться.

А у мене знову дзвонить телефон. Зиркаю на екран і бачу, що це Артур. Серце пропускає кілька ударів. Блін, це ще що за реакція?

— Алло, — трішки схвильовано кажу я.

— Мирославо! У мене чудові новини! — радісно каже хлопець.

Знала б я, чим мені ті новини обернуться, вже б їхала з Ромкою до себе додому в таксі!