Глава 25. Артур

Зробивши всі ранкові процедури, виходжу в вітальню. З кухні доноситься чудовий аромат соуса з імбиром і чорницею. Дядьковий класичний рецепт. 

Ми з Мірою заходимо на кухню одночасно. В неї на руках Ромчик, який весело щось розповідає і тягнеться до мене. Беру малого і першим коментую побачене: дядько біля плити.

— Як це мило з вашого боку, але не обов'язково було.

— Ні-ні, я винен і маю загладити провину. Я не кухар, але мої тушковані овочі з м'ясом під соусом ще не зустрічали тих, кому б не сподобалися. Це мій жест доброї волі. За знайомство, так би мовити, — весело каже він, орудуючи дерев'яною лопаткою на сковорідці.

— Ще потрібно кілька хвилин... Ви поки можете зробити чай, каву... молоко... Я не знаю, хто що п'є, — додає він. 

Міра здивовано дивиться на мене, а я знизую плечима.

— Ти сьогодні в яку зміну? — питаю в дівчини, поки вона береться готувати сніданок для малого.

— В першу. Йду на дев'яту, — каже вона.

— Це мені з малим сьогодні бути...

— Ага, то ти на роботу не йдеш? — втручається дядько. — Певно, у Міри важлива високооплачувана робота, яку не можна пропустити. Де ви працюєте, Міро?

— В ресторані, — стиха відповідає вона. — Але я не можу втратити роботу. Завтра Ромчика мама знайдеться, а мені тоді де брати кошти на прожиття?

— О, свята наївність. Можете не переживати. Його мама не знайдеться ближчим часом точно. І чи взагалі знайдеться не факт. Вона явно не хотіла, щоб її шукати. Ви марнуєте час,— знову встрягає дядько.

— Надія вмирає останньою, — зітхає дівчина.

— Так поки вона ще не вмерла, можете спокійно звільнятися і сидіти з дитиною. Врешті це легше, ніж прислуговувати людям. А там може ще знайдеться в когось підкинуте немовля і совісний мільйонер, — очевидно насміхається.

— Припиніть уже оце ваше, — грізно кажу я. — Міро, але справді, в мене важливі справи зранку. Може ти б взяла відпустку за свій рахунок, а я тобі щедро все компенсую?

— Можна тебе? — просить вона і виходить в коридор. Я слідую за дівчиною.

— Слухаю.

— Що за справи?! Ми не так домовлялися! — сердиться вона.

— Знаю. Але зрозумій мене, я втрачаю великі кошти. Йти на роботу з малим не варіант. Я минулого разу провалив ділову угоду. А залишатися вдома теж нема як. Бізнес потребує моєї присутності.

— А дядько не може керувати бізнесом? — вона страшенно обурена. Здається, зараз зірветься. Я ніжно беру її руку, щоб заспокоїти, відчуваючи при цьому ніжність до дівчини, це почуття зігріває серце. Шепочу:

— А ти хочеш, щоб він лишився і їв нам печінки зранку і ввечері? Я постараюся відправити його в Дніпро додому. Якщо він побачить, що в мене все під контролем, він врешті погодиться. Інакше не дасть нам вільно дихати. Ти ж і сама бачиш.

— Це, звісно, аргумент... — у її очах з'являється розгубленість. — А якщо я втрачу роботу? Як мені тоді жити?

— З моїми зв'язками це не проблема. Знайду тобі ще кращу, як ця була. Крім того... сподіваюся, ми ж не попрощаємося, коли з Ромчиком все вирішиться. Я тепер твій друг і завжди допоможу, підстрахую... — слово "друг" вживати було якось дивно. Я й сам не знаю, хто ми одне одному. І тим паче не хочу злякати дівчину.

— Ох, Артуре, — вона кумедно підтискає вуста, а я щось не можу відвести від них погляд. Теж мені, друг. Мої почуття явно не дружні.

— То що, ти згодна? — всміхаюся.

— Добре. Подзвоню на роботу. Але якщо твій дядько залишиться тут, то нам з Ромою куди? Я з ним сам на сам не буду.

— Ні, не переживай. Я заберу його з собою, — тепло всміхаюся. Приємно, що мене вона не боїться. Хоча я й не поводжуся, як свиня, на відміну від дядька. Цікаво, а вона взагалі розглядає мене, як чоловіка, чи лише як друга? Ця несподівана думка неочікувано тривожить.

На кухні вже майже готовий сніданок. Євген Васильович клопоче біля нас, кожному насипаючи тарілку і наливаючи чай. Просто таки господарочка в штанах від Армані.

Овочі з м'ясом справді шик. 

Після сніданку, забираю дядька на роботу, де він продовжує виносити мені мозок рівно до тієї пори, поки не лунає голос Каті:

— Телефонують з офіса Колоса. З'єднувати?