Глава 24. Артур

Ранок розпочинається рано і нервово. Мій солодкий сон перериває якийсь галас. Нутром чую, що все це не до добра. Зриваюся з ліжка, накидаю на себе темносиній халат і вибігаю в хол. Там картина маслом: заспана Міра і дядько, мов щойно з зустрічі з президентом, такий діловий і офіційний. Коли я заходжу, він простягає Мірі своє пальто, а та обнімає себе за плечі, ніби боїться, що її силою змусять забрати одяг. В її очах читається подив і німе благання про захист, хоч упевнений, це лише так здається. Вона сильна дівчина, зможе за себе постояти. Але навіщо це зараз, якщо тут є я?

— Що тут відбувається? — сонно питаю я.

— Артуре, — дядька поспішає обійняти мене. Пам'ятаючи вчорашні його обіцянки навести порядок в моєму житті, сьогодні дивно його бачити в гарному гуморі. Знаючи Євгена Малиновського, він точно не здатен змінити думку за ніч.

— Добрий ранок, дядьку, — киваю я.

— А ось і я. Ти спав ще? Чи не забагато ти спиш? — відверто кепкує. — Особливо, зважаючи на те, які тут в тебе апетитні панянки живуть, — він буквально облизується на Міру, а я розумію, що він задумав. Зробити все, щоб вона сама з'їхала. — Це та служниця, про яку ти розповідав? Ти маєш рацію, вона гарна. Тільки щось ледача. Даю пальто, а вона не хоче повішати.

— Артуре! — в очах Міри спалахує вогонь обурення. — Я встала на кухню попити води, а цей Дон Жуан увійшов. Чому я маю вислуховувати такі речі?

— Дядьку, вона тут не служниця! — доводиться підвищити голос. — Міра — моя подруга, яка допомагає з Ромкою. Ніхто не буде ображати моїх гостей у моєму домі! Навіть ви! Перепросіть негайно, ви дуже грубо поводитеся, дядько.

— То от воно що? А я все ще дивуюся! Що ж, Міро, перепрошую,  я помилився, — він дивиться так зневажливо, що мені противно.

— Міро, пробач. Не зважай на дядька. Це, до речі, Євген Васильович, як ти зрозуміла, мій старший родич. Повертайся до Ромчика, все добре, — кажу якомога м'якіше. Дівчина киває, нахмурено кидає погляд на дядька і йде в кімнату. А той вішає сам своє пальто і проходить за мною в вітальню.

 — Тепер я тебе зрозумів. Ти молодий чоловік і це нормально. Але тут вибір: або серйозні стосунки з дамою твого кола і тоді з'їжджайтеся, або деколи робити візити отаким кралям. Але з'їжджатися з нею під приводом дитини... Це якийсь новий вид сексуальних забав? Рольова гра? Тоді ти нею надто захопився... — він вальяжно розкидається на дивані і єхидно всміхається. Так, мій дядько чудовий бізнесмен, непогана людина, але чоловік з нього, м'яко кажучи, не дуже. Тому то в нього і нема своєї сім'ї. Жодна жінка не змогла терпіти його егоцентризм.

— Ви хоч самі себе чуєте? — я зітхаю.

— В мене і Міри нічого нема. Вона доглядає за дитиною, а не моя коханка. Я завдячую цій дівчині своїм спокоєм і своїм чистим сумлінням, бо якби не вона, не уявляю, що б я робив взагалі, як би справлявся і яке б взагалі рішення прийняв. Так я нікому не дозволю її ображати. Навіть вам, — чомусь, доказуючи дядькові, що в нас нічого немає, відчуваю якусь двоякість. По-перше, тому, що я хотів би, аби було. По-друге, бо розумію, що вона гідна більшого, аніж бути розвагою, як її охарактеризував родич. Навіть противно, що він міг таке подумати. В моїх очах Міра чиста і свята, зважаючи на те, на які жертви йде заради чужої дитини. Використовувати її? Ніколи! Зустрічатися? Дідько, так. Я хотів би. Але поки що все дуже складно.

— Зараз розплачуся від зворушення, — явно кепкує.  — І довго ти збираєшся гратися в сім'янина? Я питаю, щоб знати, скільки ще важливих переговорів ти провалиш. Скажи мені, синку,ти реально думаєш, що повівся правильно з Колосом? Серйозно? Це така твоя професійність?

— Ні. Авжеж, ні, — нехотя визнаю я. — Міняти памперс під час переговорів не ОК, навіть якщо ті переговори не потрібні нашій фірмі. Більше такого постараюся не допускати.

— Вже постарайся, — хмикає. Я киваю і збираюся вийти в спальню, щоб перевдягнутися. Але дядько продовжує мені в спину: — Тому що я, як взяв тебе в справу, так можу і викинути з неї.

Зупиняюся. Шоковано повертаюся до нього.

— Ви зараз серйозно?

— Цілком.

— Я дванадцять років працюю в компанії. Я вклав сюди все, що можна. Ви не смієте погрожувати мені. Я акціонер.

— Ти ж мене добре знаєш, Артурчику. Я за сім'ю, але в першу чергу за роботу. Якщо ти заважатимеш бізнесу розвиватися, я не подивлюся на минуле. І ти знаєш, що мене нічого не зупинить.

Чути це було найменше образливо. Як можна так легко говорити про моє звільнення, якщо я всі жили собі рвав, аби догодити, бути корисним, навчитися. Я виріс тут. Сам досягнув всього, що зараз маю. Навіть більше — заслужив на все це. І що тепер?  Він мене просто викине?

— Тоді починайте. Ми ще побачимо, хто кого, — підморгую йому і виходжу. Ні, я, звісно ж, не мовчатиму і не миритимусь. В мене є права і я ними скористуюся за потреби.

Знаю, що зараз дядько блефує. Але так само знаю, що не дозволю йому так зі мною розмовляти. Я давно виріс. Він то мав це помітити.