Глава 23. Артур

— Алло, привіт, дяд... — продовжити не встигаю. На мене летить хвиля обурення.

— Якого чорта?! Артуре, що ти собі дозволяєш?! — ну, це й так надто довго довелося чекати його обурення. Ціла доба. Скандалу я очікував ще вчора.

— Я все можу пояснити, — намагаюся бути спокійним. Переконливим. Врівноваженим. Ну, наскільки це взагалі можливо.

— Що ти можеш пояснити? Те, що зірвав такі важливі переговори? Ти хоч уявляєш, скільки зусиль мені вартувало домовитися про вашу зустріч. А ти взяв все і запоров, — він буквально лютував. Був не при тямі від гніву. 

— Я знаю... — виказати свої аргументи він не дозволяє. Знову перериває мені мову і продовжує:

— Що ти знаєш? Що ти можеш знати? Ти... хлопчисько! — випалює він. — Коли я вчора дізнався, я був готовий тебе розірвати на шматки! Я навмисно не телефонував, щоб не сказати чого зайвого. Але тепер, коли я майже контролюю себе, перейдімо до головного: коли і кому ти зробив дитину?

Зараз я всміхаюся, бо це звучить дійсно потішно. Хтось розказав йому в деталях, а дядько навигадував казна-що.

— Нікому я не робив дитини, — відповідаю.

— Можеш мене не боятися. Давай обговоримо все спокійно, — раптово всі істеричні нотки зникають з його голосу, мов би це не він хвилину тому розпинався.

— Давно слід було, — усміхаюся я.

— Ти знав про цю дитину чи ні? Думаю, не знав, інакше б ти розповів як не мені, то батькам, а твій тато поділився б зі мною. Отже, вона приховала її? А тепер нав'язує тобі? Що вимагає? Аліменти? Щоб ти утримував? Ми все владнаємо. Відкупитися буде найлегше, — о, як його понесло.

— Це не моя дитина, — всміхаюся з сарказмом. — Ваш інформатор не заслужив на премію.

— Не твоя? Тоді не розумію.

— А що тут розуміти? Мені підкинули хлопчика. Але не хвилюйтеся, я все владнаю.

— Схоже, що в тебе не виходить це, якщо ти припер якогось підкидька на зустріч із самим Колосом? — хмикає він.

— До речі, про Колоса. Не потрібно нам продавати акції. Впускати в сімейний бізнес чужу людину... Нащо?

— В тебе мозок перетворився в кисіль? Не чув про інвестиції? Потрібно пояснювати, як вкладення Колоса допоможуть нам заробити? — так, коли дядько щось задумав, його не переперти. Але я всеодно стоятиму на своєму. — І не заговорюй мені зуби. Що там сталося з дитиною? Здав, куди потрібно?

— І не подумаю. Навпаки, планую оформити тимчасову опіку. Дитина — не цуценя. Я не буду здавати її соц.службі.

— А що робитимеш? Сам виховуватимеш?! — в голосі знову з'являються панічні нотки. Не сподобалася дядькові моя ідея. І це не дивно. Дуже передбачувано.

— Чому сам? Зі мною дівчина, яка працює нянькою для Ромки. І це тимчасово, поки не знайдеться його мама. Я детектива найняв вже.

— Ти там зовсім здурів, племінничку? Все ясно, доведеться мені таки зірватися з місця й навести в тебе порядки, — прозвучало я погроза. Я навіть запанікував на мить.

— А оцього точно не треба. В мене тут все під контролем, — кажу якомога серйозніше.

— А я бачу, як під контролем, — хмикає. Для нього все, що я розповів, звучить як повна маячня. — Ще я поконтролюю трохи.

— З якого дива? Ви можете керувати бізнесом, але не мною. Хочете обговорити співпрацю з Колосом? Добре. Але дитина тут ні до чого.

— Отже, ти в нас сміливцем став? Це добре. Значить, ти послухаєш свого дядька. Приїжджаю зранку ж. І щоб ми обидва не засмучувалися, подбай про те, аби зайвих в твоїй оселі нікого не було.

— Це погана ідея, — одразу заявляю я. — Я вам завжди радий, але цього разу в мене гостюють Рома і Міра, тож вам буде зручніше зупинитися в готелі.

— Оце номер. Якихось обірванців зазбирав, а мене проженеш? Не терпиться поговорити з тобою віч на віч, племінничку. До завтра, Артуре. Ти мене почув, — він вимикає слухавку, а я схвильовано потираю перенісся. Завтра доведеться повоювати.