Глава 22. Міра

— Він сам винен, — кажу я Ромі.

— Угу-угу, — підтакує мені малий.

— Ось ти справжній мужик, ти на моєму боці, — продовжую я діалог.

Але почуваюсь все одно погано. І головне ми ж з Артуром просто друзі. Навіть не друзі. А двоє людей об'єднані однією проблемою. Проблема тягнеться пальчиками до торта, і я не встигаю зупинити маленьку ручку. Ромка тягне руку в кремі до рота.

— Ну і поглянь на кого ти тепер схожий? — зітхаю я. Несу його до мийки аби вмити.

Артур до кінця вечора більше до нас не виходив. Теж мені обіженка. Ніби я не маю права на особисте життя. А от візьму і піду в кіно з ДІмою. Зупиняє від всіляких різких кроків мене лише те, що Артур в такому випадку може вирішити, що Рома для нього непомірний тягар. І віддасть дитину органам опіки.

А я обіцяла йому, що не віддам в притулок. Отже, виходить і психувати я не маю права. Як і якісь претензії Артуру висувати теж права не маю. Ми не сім’я. Я просто нянька для малюка.

Так себе накрутивши, я нарешті йду спати. Торта мені вже перехотілось. Навіщо взагалі було на кухню йти після важкого робочого дня? Дуреписько!

Зранку Артур покидає нас з Романом самих.

— Підемо на прогулянку! — вирішую я.

І щоб не гуляти просто так чіпляю Рому в “кенгуру” та вирішую перевірити як справи у Амаль. Сестра авжеж має бути в школі. Тож може й не помітить, що я заходила.

З Ромкою на руках діставатись до своєї квартири виявляється ще тою задачкою. Тому після пригод в маршрутках, я вирішую, що назад візьму таксі. Краще витрачу гроші, ніж буду наражати дитину на небезпеку.

Ми підіймаємось на наш поверх, і я відмикаю двері. Очікую побачити навколо сліди присутності Ростика. Ну я просто впевнена, що Амаль запросила цього переростка до себе. Але вдома нічого підозрілого немає. Перевіряю холодильник.

Сестра готувала яєчню.

— Он воно як, — кажу малому. — Не хотіла вчитись готувати, а тепер от перебивається…

Запасів продуктів у нас чимало, проте треба ще вміти з них щось зробити. Амаль у мене вміє віртуозно смажити омлет.

Перепочивши в дома і прихопивши собі в рюкзак деякі свої речі, я викликаю таксі. Рома засинає відразу в машині. Довга прогулянка йому вимотала. Уявляю яким голодним він буде як ми приїдемо додому.

Чорт. Ловлю себе на думці, що квартиру Артура я теж вже почала сприймати як свій дім, хоча пробула там всього пару днів.

“Не прив’язуйся, Міро, — благаю я себе. — Ти ж знаєш, що всі ці люди постійно зникають. Вони викреслюють тебе зі свого життя, наче їх і не було. А в тебе потім буде дірка в грудях”.

Я все це розумію, але нічого не можу вдіяти з собою.

Варто нам зайти з малим у квартиру, як слідом клацають двері і в приміщенні стає дуже шумно.

— Міро! Це що за фокуси?! — чую з коридору обурений голос Артура.

— Ти не мав нас помітити! — впізнаю голос Амаль.

Хапаю Рому і вибігаю їм назустріч.

— Що сталось? — перелякано питаю, споглядаючи картину маслом — в коридорі топчуться Амалія, Ростик і злий Артур.

— Ці двоє стежили за мною! — каже він.

— Тобі здалось! — нахабно видає Амаль.

— Ви умисно перебігали від колони до колони в ТЦ, коли побачили мене? — питає Артур. — І в кафе теж випадково зайшли?

— А я тобі казав, що то дурна ідея? — питає у Амаль Ростик. Невже у часопроводника пробиваються зернятка здорового глузду?

— Пф, а тепер заспокойтесь, і розкажіть все підряд, — кажу я. Зрозумівши, що нічого страшного не сталось і Амаль не влізла в якусь халепу, я розслабляюсь.

Передаю Рому Артуру.

— Тримай, я суп йому розігрію, він голодний. Амаль, я тебе уважно слухаю!

— Він обирав подарунок в ювелірці! — каже Амаль.

Артур червоніє. Не розумію, чи від сорому, чи від роздратування.

— Ти не подумала, що людина має право купувати золото? — питаю я. — Навіщо стежити за ним.

— Нам було цікаво — кому, — каже Амаль, і штовхає Ростика ліктем. Той важко зітхає.

— Так, — каже. — Нам було цікаво.

— Ну і як, вгамували свою цікавість? — питаю я.

А у самої коти на душі шкребуть. Ну не купував би він аби кому золото. Значить дівчина і справді є. Напевно таким чином намагається виправдати мою присутність, щоб вона не злилась. Гірко.

— Роздягайтесь, — кажу сестрі. — У мене торт є… Треба допомогти з його ліквідацією.

— Тільки торт? — питає розчаровано, крутячи головою і роздивляючись квартиру Артура.

— Не тільки, руки мити йдіть.

— А куди?

— Народ, тихіше, — чую Артура. — У мене важливий дзвінок!

— Ага, важливий, — бубнить під носа Амаль. — Певно моромойка його телефонує. Питає чи купив брюлики.