Глава 21. Міра

— Ну як минув день? — питаю у Артура, коли сідаю в авто. Відмічаю, що тут з'явилось також автокрісло, в якому зручно вмостився Рома.

— Скажімо так — Ромка зчинив фурор, — посміхається Артур. Малюк чує своє ім'я і теж щось весело бурмоче.

— Наш красунчик всіх підкорив? — питаю я у нього.

Той розпливається в задоволеній посмішці. І я розумію, що моє серце тане. Але всю радість мов рукою знімає, коли Артур повідомляє:

— Я був у детектива, показав записку, він обіцяв впоратись з пошуками горе-матусі за кілька тижнів, до того часу мені доведеться звернутись в органи опіки…

— Що? Ти збираєшся таки віддати малого? — стискаю кулаки. Не такого я чекала від Артура.

— Звісно ні, Міро! Ми ж це з тобою обговорили вже, — Артур міцніше стискає кермо. — Але я не можу просто тримати дитину у себе вдома. Це не законно.

— Тоді що ти будеш робити?

— Маю оформити тимчасову опіку, — пояснює хлопець. — А ти будеш записана як моя цивільна дружина, тоді мені це буде зробити легше.

Історія знайома. Я сама проходила чимало випробувань, поки змогла забрати Амаль. Стикатися знову з органами опіки у мене бажання було мало. Жіночки які там сидять ніби умисно роблять все, щоб дитина залишилась в притулку. Передчуваю за Рому у нас теж може виникнути боротьба. Вся надія на Артурові гроші.

— Пообіцяй, що якщо вони будуть переконувати тебе віддати малого в притулок на той час, що триватиме оформлення документів — ти цього не зробиш? — кладу руку на його, яка покоїться на важелі коробки передач.

— Авжеж я цього не зроблю, Міро!

— Вони бувають дуже переконливими, — запевняю я Артура. — І іноді…, — пригадую свою тітку, і думаю, що не такі вже бовдури сидять в органах опіки. — І Іноді вони мають рацію. Від того ще страшніше.

***

Додому приїздимо за дві години. Вечірні затори трохи затримали нас. ТА і в супермаркет по дорозі заїхали. Докупили продукти. Мені просто до чортиків захотілось шоколадного тортика. Його я й мала намір спекти. Навіть на вмовляння Артура просто купити той торт не зреагувала.

Подзвонила Амаль. Та запевняла, що у неї все добре. Не дуже вірилось, бо мені здалось, що десь там на фоні почувся бас Ростика. Але сестра запевнила, що у мене параноя, і то просто телевізор увімкнений чути.

Ага. Так я наївна й повірила. Але я просто уявлення не мала, що мені робити з парочкою. Амалія ж вправно перевела тему на мене:

— Ти вже затягнула в ліжко мільйонера? — спитала безтурботно.

— Тю на тебе! — я миттю розсердилась за таку безцеремонність.

— Годинничок тікає, Мірко, — сестра відверто знущалась з мене.

Я і сама розуміла, що годинник тікає. І що Артур мені подобається теж розуміла. Але я йому була абсолютно не потрібна.

— У нього таки є дівчина, — кажу, щоб спекатись шпильок Амаль. І замаскувати власну малодушність.

— Дівчина не стіна, посунеться, — запевняє мене Амаль. — Тим більше дивна дівчина, якщо спокійно відреагувала, що в його квартирі живеш ти. Як вона до Ромчика поставилась?

— Я не знаю! Я її навіть не бачила, — кажу розгублено. Бо слова Амаль мають крихти здорового глузду.

— То значить її і немає! — впевнено каже Амаль. — Але якщо хочеш, я завтра за ним постежу!

— Не здумай прогулювати школу!

— Та жартую я. Авжеж піду на уроки, це значно цікавіше, ніж шпигувати за мільйонерами! — Амаль кладе слухавку.

Боже праведний, аби лише ця дурепа не накоїла дурниць! Уявила Амаль, яка крадеться слідком за Артуром і приснула від сміху. Рома, який слухав нашу розмову і побачив мою посмішку теж весело засміявся.

— Чому так радієте? — питає Артур, заходячи на кухню.

— Тортику, він майже готовий, — відповідаю я.

Знову ловлю себе на тому, що дивлюсь на його губи. Ну просто манія якась.

— Ти завтра коли на роботу йдеш? — питає у мене хлопець.

— Завтра у мене вечірня зміна, — зітхаю я.

Уявляю, як вимотаюсь. Але ввечері кращі чайові, нагадую собі.

— Може ти відпустку візьмеш? — питає він.

— В тебе не буде можливості посидіти з малим ввечері? — випалюю я. Ну звісно, якщо у нього є дівчина, то він напевно планує побачення.

— Ну може бути так, що і не виходитиме.

— А знаєш що? — я впираю руки в боки. — У мене теж буває особисте життя по вечорах! Але ж я не примушую тебе сидіти з малим заради побачень!

Погляд Артура миттю стає холодним. Він розвертається й виходить з кухні. Блін, здається перегнула палицю. Але не бігти ж мені за ним з запевненням, що насправді ніякого особистого життя у мене немає. Яка я жалюгідна!