Глава 20. Міра

Я чекала дзвінка від Артура ще до обіду, але він не дзвонив. Отже, справлявся з дитиною? Мене ця тиша більше тривожила, ніж заспокоювала.

Але втик від адміністратора кафе змусив збадьоритись і викинути з голови зайві думки.

— Ти всіх підставила, — обурювалась Яна. — Ти завжди була такою відповідальною і тут нате вам, не вийшла на зміну! Може тобі вже і робота не потрібна?

— Потрібна! — я стою зашугана і дуже винувата.

Не маю ніякого права втрачати роботу. Артур мені утримання не пропонував. Тож треба триматись за можливість заробити.

— Ще один такий вибрик — і звільню! — обіцяє Яна. — Пощастило ще, що через хурделицю більшість людей сиділи вдома, і у нас не було повної посадки.

То мала б радіти, що зекономили на моїй зарплатні, подумки відповідаю їй я. Але мовчу, лише винувато киваю.

— Мирославо, маєш щось сказати? — вимогливо питає Яна. Теж мені директорка. Пігалиця, лише на рік від мене старша.

— Такого більше не повториться, — кажу я.

І нарешті можу розпочинати виконання своїх обов'язків.

Зранку людей у нас чимало — бо діє спецпропозиція на сніданки. Потім підуть ланчі, а вже на вечір на щастя буде не моя зміна. Хоча ввечері більше чайових дають. Але й ті чайові ми все одно ділимо на весь колектив.

Встигаю між двома заходами гостей теж поїсти, кухарі приберегли для нас смачненького. А там і Діма підходить.

— Ось твоє, — каже, простягаючи мені кілька купюр.

— Навіщо? — дивуюсь я.

Але гроші звісно ховаю в кишеню джинс. Так, я стерво. Я розумію, що Діма ділиться зі мною чайовими лише тому, що на щось розраховує.

— Це була і твоя зміна, ти не винна що прихворіла. — каже Діма.

Пильно дивлюсь на його вихрасті кучері, сині очі і переводжу погляд на губи. А може дарма я відмовляюсь від побачень з ним? Хоч б ті ж поцілунки спробувала.

— Що? Зі мною щось не так? — він пригладжує волосся.

— Все так, — усміхаюсь йому. — Ходімо працювати.

Ні, не можу я уявити як він мене цілує. Треба краще обдумати свої ідеї з експериментами.

Далі вже працюю в звичному режимі. До вечора аж ноги гудять.

Артур телефонує ближче до кінця зміни.

— Щось сталось? — питаю перелякано я.

— НІ, у мене все під контролем, — каже він. — Правда Ромчику? Ми молодці.

— Фух, — я полегшено видихаю. — То що тоді?

— Я подумав, що тобі ще добиратись додому довго після роботи, а вже ніч, — каже хлопець. — Коли ти закінчуєш? Я заїду за тобою.

Пропозиція застає мене зненацька. Я вже готуюсь відмовитись. Але потім думаю — ну і якого біса я буду товктись в метро, якщо можу доїхати з комфортом.

— Гаразд, приїзди, зараз скину адресу, — кажу хлопцю. — Звільнюсь десь за годину.

На душі світлішає. Звісно я розумію, що Артуру просто хочеться швидше спекатись турботи про малого. Тож і вирішив не чекати мене, а приїхати сам. Але десь в душі жевріє надія, що він ще й переживає про мене. Було б геть не погано, якби остання думка виявилась правдою.

Вже потім, поклавши телефон в кишеню задумуюсь — а Рому він куди подіне? З собою привезе? А як?

Купа питань які мене бентежать.

Артур заходить в кафе рівно за годину — навіть вечірні затори його не затримали. Рома висить у нього в спеціальному рюкзачку спереду.

Я усміхаюсь, а малюк усміхається мені у відповідь і тягне до мене руки.

— Гей, мужик, — посміхається до нього Артур. — Я думав ми братва, а ти мене готовий зрадити, лиш тільки побачив жінку…

— Бум-бу-бу, — відповідає Рома.

— Я бачу, ви екіпірувались, — знімаючи робочий фартух, кажу я.

— Та довелось трохи скупити дитячий відділ, — посміхається Артур. — Інакше б нічого не встигли.

Я озираюсь. Чи не дивляться на нас колеги. Але Діми в приміщенні немає. А іншим до нашої компанії немає справи. Чомусь почуваю себе так, ніби зраджую Дмитра.

— Зараз візьму куртку і поїдемо,— кажу я. — Зачекайте на вулиці, щоб Ромка не спітнів.

Тільки зараз розумію, що дуже скучила зо обома. Ромку хочеться взяти на руки і розцілувати в рожеві щічки. Щоб він хіхікав від радості. І притиснути до себе міцно-міцно.

Швидко хапаю куртку, намотую на ходу шарф.

— Гей, Міро! — чую як кличе мене Діма. Обертаюсь різко до нього, готова вислухати купу неприємних питань, хто це до мене прийшов.

— Так?

— Сходимо в суботу в кіно? — питає хлопець.

— Пізніше про це поговоримо, — кажу полегшено. — До суботи ще купа часу!

І вилітаю з кафе на мороз до своїх чоловіків.