Глава 19. Артур

На зустріч спізнююся. Не на багато. Лише сім хвилин. Але в бізнесі цих сім хвилин можуть коштувати вигідної угоди. В коридорі на мене вже чекає секретарка.

— Артур Денисович, це катастрофа! Колос вже хвилин десять на вас чекає! Він весь час дивиться на годинник. А чия це дитина? — голос Каті стає вкрай розгубленим, а очі по п'ять копійок.

— На час, що я буду з Колосом, твоя, — кажу їй і передаю дівчині Рому на руки. Вона вражено блимає очима.

— Каву мені, — прошу в неї і поспішаю в кабінет, де на мене вже зачекався мільярдер Матвій Колос.

Я уявляв його інакшим. Він виглядає, мов мій тато. Звичайний чоловік з животиком та залисинами на скронях. Одягнений у світер коричневого кольору і світлі джинси. Лише годинник з діамантами підказує, що переді мною справді той, на кого я очікував.

— Вітаю, Матвію Олександровичу, — кажу я і простягаю руку. Він нехотячи тисне її.

— Добридень, Артуре. Ваш дядько мені багато розповідав про вас. На жаль, він розповів вам про мене мало. Я ціную свій час, Артуре. А ви так бездарно розпоряджаєтеся ним. Я дочекався вас лише з поваги до Євгена Васильовича. Тож постарайтеся мене зацікавити. Навіть не знаю, що таке ви маєте мені запропонувати... — він казав це так флегматично, так байдуже, а я ніби відчув себе школярем біля дошки на уроці фізики.

— Перепрошую, мене затримали невідкладні справи. Крім того, в Києві такі затори, — я сідаю на своє місце. Дістаю з сумки ноутбук, звідки вивалюються підгузники. Переконую себе, що Колос нічого не помітив. 

Саме зараз в кабінет заходить Катя з кавою. Вона кладе чашку на мій стіл, а я передаю їй підгузники, термос, брязкальця і серветки. В її очах читаю паніку, проте секретарка безмовно виходить.

— Давайте ближче до справи, — каже Матвій.

— Звісно, — погоджуюся. Вимикаю в собі це неприємне відчуття неспокою у відношенні щодо Романа і неприязнь до цього типа, який вже явно все вирішив.

Викладаюся на повну, намагаючись провести ділову бесіду в усіх найкращих її традиціях. Знайомлю з бізнес-планом, показую звіти, окреслюю перспективи. І розумію, що до біса це все. Якщо він не погодиться, не так і багато ми втрачаємо. Лизати йому дупу заради цього контракту я не буду. В разі масштабування, про яке говорить дядько, Колос отримує чималі відсотки акцій. Він вкладає гроші і він же стає одним з господарів. Але цю компанію ми побудували вдвох. Акції є лише в нас. І лише ми керуємо бізнесом і собою.

Матвій крутить носом. Не подобається йому щось, бачте.

А з коридору враз доноситься надривистий дитячий плач. Я нервово позираю на двері. Мільярдер не витримує.

— Чия це дитина так кричить? — питає він.

— Моя, — не роздумуючи, відповідаю. А тоді відкриваю двері і забираю Рому в Каті. По характерному запаху розумію, що пора міняти памперс.

— У вас є дитина? — шоковано питає Колос.

— Як бачите, — кажу я. — Ви не проти, якщо я швидко поміняю підгузник? Інакше він не перестане кричати.

Всеодно контракт провалено. І я не хвилююся з цього приводу.

А він несподівано всміхається.

— А знаєте, Артуре, ви мені спершу страшенно не сподобалися. Але зараз... Бачу, я помилявся. Я не знаю, чи ви хороший бізнесмен. Але ви хороша людина і хороший батько. А це важливіше. 

— Дякую, — дивно, але чомусь це почути було дуже приємно.

— Мені час йти. Продовжимо якось іншим разом, — він тисне мені руку і виходить. А я усміхаюся.

— Ну що, переодягнемо тебе? — кажу до Роми.

Стелю на диванчик пелюшку і роздягаю малого. Катя нервово сіпається поруч.

— Що тепер буде? Що скаже Євген Васильович? — питає вона.

— Це мої проблеми. Подай краще серветки, — кажу я. Ніколи не робив це сам. 

Поки Катя, кривлячись, дає потрібні речі, Ромчик вирішує влаштувати фонтанчик просто на мій костюм.

Певно, треба було брати і мені запасний одяг.

Міро, де ти?