Глава 18. Артур

Ніч минає неспокійно. Мені та й справа сниться то Міра, то Інна. Я наче метаюся між ними, мов між двома вогнями. До кожної з них тягне, але по-різному. Все так неоднозначно.

Якщо мої почуття до нової знайомої мені ще не відомі, то колишня несе з собою смуток і пристрасть колишніх днів. Їй розпалити мене дуже легко, але бути поруч з нею означає жити з каменем на серці, пам'ятати те, про що я так прагнув забути. Неможливо так легко викинути все, що нас пов'язувало. Я намагався, але не вийшло. І я б радий зараз позбутися минулого і дати шанс чомусь новому, однак події навколо мене так заплутуються. Я не знаю, чи є хтось в Міри, як хотіла б вона бути зі мною... Нас пов'язує лише Ромчик. А що буде, коли він повернеться до мами?

Я прокидаюся в холодному поту. Чому всі денні переживання вночі такі нав'язливі? Дідько!

Приймаю душ і заступаю в свою зміну. Сьогодні до третьої години дня Рома на мені. Коли виходжу в вітальню, зустрічаю Міру. Вона вже зібрана на роботу. Така красива з легким макіяжем, який має акцент на очі, і розпущеним волоссям. Мимоволі милуюся, поки вона зайнята Ромчиком і не бачить мене.

— Добрий ранок, — усміхаюся їм.

— Добрий, — абсолютно серйозно відповідає Міра. — Я вже маю бігти. Рома поїв, для тебе, якщо хочеш, у холодильнику є теж сніданок.

— Господинька. Як же мені з тобою пощастило, — хочу змусити її всміхнутися, налаштувати на позитивний день. Але вона несподівано не піддається на жарти. — Коли ж ти встигла все приготувати?

— Для Роми зранку. А для тебе ще вчора, коли чекала ввечері, — і зараз мені здається, що я образив її, що повечеряв у кафе.

— Сподіваюся, я виправлю свою вину перед тобою сьогодні, коли повернуся з роботи дуже голодним, — усміхаюся і пильную, чи на її вуста не ляже хоча б тінь усмішки. Та ні. Не тут то було.

— Я після зміни зателефоную, щоб ти привіз Рому додому.

— Так, я чекатиму, — м'яко обіцяю. Вона ж навпаки хмуриться. А я розумію, що просто не можу відірвати погляд від чарівних губок, намальованих темно-бордовою матовою помадою. Тепер, коли я знав смак їх поцілунку, не думати просто неможливо.

Почуваюся мерзотником, бо наче заграю з двома водночас. Вмовляю себе, що з Інною, як і з Мірою, ми просто друзі. Але бачить Бог, такої дивної дружби ще світ не знав. Мені треба бути вірним собі і визначитися, аби жодній з них не давати марної надії. Подумки ставлю собі нагадування розібратися з цим сьогодні ж, але після зустрічі з мільярдером, до якої я геть не підготувався. Якщо провалю її, підведу і себе, і дядька, і компанію. Тож саме на цьому варто зараз зосередитися. І знайти приватного детектива теж, бо чим більше минає часу, тим менші шанси Роми знайти сім'ю. А я вкрай не хочу віддавати це премиле дитя в сиротинець.

— Тоді я побігла. На телефоні, — каже Міра.

— Може я підвезу тебе? Буде швидше!

— пропоную.

— Не треба. Я краще сама, — каже вона і спішить покинути нас удвох.

— Що ж, от і лишилися ми з тобою без нашої Міри. Давай поговоримо, як чоловік з чоловіком, — присівши біля Роми, кажу я серйозним голосом, щойно в передпокою клацнув замок вхідних дверей.

— Бу-бу-бу-бау, — відповідає малий, чиє личко все в каші.

— Давай так: зараз я снідаю, ти вмиваєшся і ми йдемо на роботу. Тоді ти поспиш, поки я поговорю з дядьками, а потім ми попросимо хорошого дядька знайти твою маму. Як тобі ідея?

— Мама! — кричить малий і розгублено оглядається. От тобі й перша халепа. Схоже він вже таки щось розуміє. Дарма я вжив це слово. Більше не буду.

Трясу брязкальцем, яке Міра вчора придбала. Це допомагає відволікти Рому. 

Потім несу його в ванну, щоб вмити після сніданку. Чомусь Міра не попереджала, що малий так любить воду. Поки я намагаюся витерти кашу з його личка, він набирає повні долоньки води з під крану, а тоді хлюпає нею на мене й на себе. За три хвилини ми вже обидва мокрі.

— Бух! Бух! Бух! — щасливо озвучує малий.

— От тобі й бух, — зітхаю я. — От хто це таке зробив? А на дворі мороз. Там зима. Нам треба перевдягатися. Не підемо в мокрому, бо холодно буде. Дзюдя, — здається, так діти кажуть на холод? Чи ні? Ай! Біс його знає.

— Дзюдя! — радо повторює Рома.

— О, та ти мала муха-повторюха, — цьому відкриттю радію, наче це наше спільне досягнення. — Ану кажи: "сніг". Сніг-сніг, — піднісши малого до вікна, показую я надвір.

— Іх-іх! — повторює малий. І я знову шалено радію. Озираюся в пошуках Міри. щоб розповісти про наші досягнення, але потім згадую, що її нема. І так мені від цього тоскливо.

— Іх-іх, — знову каже дитя, а я розумію, що він вчепився ручками в тюль. Мертвою хваткою. Вмовляння відпустити не допомагають. Хвилюючись, що карниз може не витримати і освятить нас зараз по голові, намагаюся однією рукою звільнити дитячі рученята, але він видається жвавішим за мене. Поки я звільнюю ліву руку, він міцніше схоплюється правою. Боротьба триває доти, доки я не відволікаю його на вазон. А коли малий тягнеться до грошового дерева, відпустивши нещасну тюль, я тікаю подалі від вікна.

— Ми вже спізнюємося, тож треба перевдягнутися, — кажу я і несу малого в кімнату, де Міра складала його речі.