Глава 17. Міра

— Зараз приготуємо тобі кашку, — кажу я Ромчику.

Він викупаний, переодягнений у новий одяг, виглядає мов та дитина з картинки. Усміхається мені своїми чотирма зубами і тягнеться до ложки. Розумію, що не завадило б нам купити для дитини й стільчик чи ходунки, щоб він ненароком не вліз куди-небудь, поки я буду готувати. Але ми ж тут не надовго, тож чи варто стягувати в квартиру Артура непотрібні речі? Обійдемось мінімум поки що.

— Ням! — каже Рома.

— Цікаво, а на Артура мені готувати? — питаю я. Зазираючи в холодильник.

Хлопець так стрімко покинув квартиру, ніби його чекали мега важливі справи.

Добре, що він більше не повертався до теми поцілунків. Добре ж? Міро, чого ж ти відчуваєш себе розчарованою?

— Це просто тому, що мене по справжньому ніхто не цілував, — кажу я Ромчику. — Розумієш? Я хочу розібратися, чи є в цьому цьому щось особливе. Мені просто цікаво.

— Мгу-мгу, — погоджується малий. А в очах натяк — жінко, ти не про любощі тут розповідай, а годуй чоловіка.

Я швидко готую для нього кашу, і насипаю її, щоб вона прохолонула.

Для Артура я додатково вирішила запекти курку в духовці. Якраз поки возилась з маринадом каша для Роми остудилась. Тож я даю йому ложку і й собі каші насипала.

За вікнами темніє. Краєвиди тут з вікна просто прекрасні. Я милуюсь ними, одночасно приглядаючи за хлопчиком. Той більше розмазує кашу по щоках, ніж в рот запихає. Після каші дала йому ще йогурт. Його Рома уплітає з більшим апетитом.

— Ну ось, малюк, тепер вмиємось і спатки, — кажу йому.

Гратись з дитиною, турбуватись про неї мені здається чимось таким природним, ніби я все життя цим лише і займалась.

В голову такий сумбур. Звісно ідея знайти маму Роми дуже гарна. Вона правильна. Треба зрозуміти, що штовхнуло її на такий відчайдушний крок. Але що якщо вона відмовиться його забирати? Що тоді буде робити Артур? Повернеться до ідей про притулок?

А з іншого боку — якщо мати забере Рому? Що тоді робити мені?

Намагаюсь себе не накручувати. Але вдається дуже погано.

Рома засинає, трохи покрутившись на ліжку. Я ж обкладаю його подушками і теж нарешті можу йти в душ. Намагаюсь зробити свої справи швидко. Роздивляюсь в дзеркалі своє відображення. Занадто худа, ребра можна перелічити всі. Вилиці гострі, щоки впалі. Звісно як тут будеш круглою, якщо їсти не завжди встигаєш? Очі на півобличчя. Єдина моя окраса. Так мені ще няня в притулку сказала: “Ти Міра маєш лише одну красиву рису — великі очі”. Її слова так врізались в мою пам'ять, що дотепер лунають в голові.

Цікаво, а Артуру сподобалось мене цілувати? Торкаюсь пальцями своїх губ. Чи не змінились вони? Точно треба спробувати ще один поцілунок.

Я кутаюсь в свій старенький халат і йду на кухню. Треба витягнути з духовки курку. Артура все ще немає.

Але нарешті чую як клацнув замок в передпокої. Нарешті. Треба зараз наважитись і поцілувати його ще раз. Щоб не мучитись цікавістю всю ніч.

Може ті метелики в животі, що я відчула вдень мені просто привиділись. І насправді не існує в тих поцілунках ніякої магії.

Я виходжу хлопцю на зустріч. Він виглядає задумливим. Але побачивши мене відразу посміхається.

— Як тут у вас справи? — питає.

— Все під контролем, — запевняю я його. — Вечеряти будеш?

— Та я цей… не голодний, — каже він.

Образливо трохи. Я все ж сподівалась порадувати його смачною вечерею. А він вже очевидно десь поїв.

Я підходжу ближче.

— Тут така справа, — кажу. Наважитись на задумане важче, ніж я думала. Це в носа комусь зарядити просто. А з поцілунками треба делікатніше. Зазираю в його очі. Там непроглядна зелень, яка мене так манить.

— Яка справа? — усміхається він.

— Ти б не міг мене.., — і помічаю на його светрі довгу жіночу волосину. Осікаюсь. Почуваю себе такою дурепою. Прямо відчуваю, як жар заливає щоки. Я напевно зараз кольором як буряк стала.

— Міро? Що сталось? Яка справа? — питає він збентежено.

— Нічого! Просто хотіла попередити, що завтра мені треба на десяту годину бути на роботі! — випалюю я. — Добраніч.

І ледве не тікаю у свою кімнату. Звісно у нього було побачення. Він провів цей вечір з дівчиною. Тому і рвався так в столицю. Тому й чкурнув туди, ледве показавши мені квартиру! А я тут розмріялась про поцілунки. Ну не притрушена ти Міро? На очі навертаються сльози. Та ну їх нафіг ті поцілунки! Жила стільки років без них і ще проживу! Лягаю поруч з Ромою. Його запах і сопіння мене заспокоюють. Але на душі все одно якось неспокійно.