Глава 16. Артур

Поспішаю на зустріч до Інни, залишивши за спиною сімейне тепло і затишок, якими віє від Міри і Ромчика. Думки мої сплутані. Одна частина хоче швидше повернутися в квартиру і краще подумати, як подбати про малого. Інша прагне якомога швидше дізнатися, з якою метою в моє життя знову увійшла колишня.

Ми зустрічаємося в затишному кафе неподалік мого дому. Це ж треба, я не був тут... уже скільки? Вісім років? Помічаю, що за цей час чимало змінилося. Дрес-код працівників, декор залу, гадаю, що і меню теж. Але одне незмінно — столик під вікном в тіні декоративної пальми. Там уже сидить Інна. Я прийшов на десять хвилин перед зустріччю. Вона ще раніше.

Радію цьому, бо можу таємно роздивитися її. Все така ж красива. Висока шатенка в теплій сукні насиченого відтінку фіолетового кольору. Перефарбувалася і змінила зачіску. Зараз її волосся по плечі має теплий жовтуватий відтінок русявого, а при нашій останній зустрічі вона могла хвалитися смолянистими нотками довгої аж по пояс коси.

Я питаю себе, що відчуваю, знову побачивши її.

Але відповіді нема. Моє серце хвилюється. Та чи радісно? Чи навпаки тривожно?

Набираюся сміливості і підходжу до столика. Інна, побачивши мене, встає на ноги. Якусь мить ми обоє ніби розгубилися. Та вона першою простягає мені руку. Тисну її. Мов на діловій нараді, чесне слово.

— Привіт, — чомусь говорю зовсім тихо. Здається, я все ще не вірю, що бачу її. Думаю, що це мара і боюся злякати.

— Привіт, — всміхається вона. І все ж щось у ній змінилося після стількох років розлуки. Не тільки зачіска. Її погляд тепер зовсім інший. — Я мала нахабність замовити собі макіято, поки чекала на тебе. Офіціанте, можна меню для мого друга?

Мені подають теку з переліком страв, але я навіть не хочу обирати. Замовляю перший-ліпший салат, сьогодні це грецький, і картоплю-фрі. Обожнюю її. Завжди беру, де б не був.

— Все ще їсиш цю гидоту, — всміхається Інна, замовляючи морепродукти і овочі на грилі.

— А ти досі любителька здорового харчування.

— Я називаю це способом життя. ТЗХ формує мене... — радо відповідає і одразу пояснює. — Ну, тарілка здорового харчування.

— Є в світі щось незмінне, — усміхаюся.

І знову між нами пролягає незручне мовчання. Не хочу змушувати дівчину поспішати, але й про що говорити не уявляю.

Нарешті нам приносять їжу. Розпочинаємо трапезу.

— Тут все так само смачно, як завжди... — каже вона.

— Хоча шеф-кухар змінився, — намагаюся підтримати розмову, хоча думаю лише про те, що зараз реально втрачаю час.

— Справді?

— Так, років три тому... 

— Як чудово, правда? Сидимо, розмовляємо, мов би і не було цих років розлуки? — врешті каже дівчина. Я піднімаю погляд від тарілки і зустрічаюся з її глибокими синіми очима.

— Так... І трохи дивно, — зізнаюся. — Чому ти хотіла мене бачити? Я думав, ти ненавидиш мене...

Моє серце знову починає стискатися. Здається, біль, який я старанно приховував, от-от вирветься.

— Ти справді так думав? — вона відкладає виделку. Я роблю те саме. Схоже, прийшов час для розмови.

— Ти ж так мені і сказала.

— Спересердя. Я не думала того, про що говорю. Просто було так боляче і я хотіла зігнати весь біль на тобі, — вона накриває мої руки своїми. Відчуваю внутрішнє хвилювання. Я все ще не забув її? Між нами досі щось є?

— Я не виную тебе за те. Вся відповідальність на мені...

— Це було так давно... Ми були занадто юними, Артуре. Якби почати все заново, все було б по-іншому, правда? Ми ж стали старшими, мудрішими...

— Хіба дано повернутися в минуле і переграти? Можна тільки змиритися.

— Не правда, не лише, — зітхає. — Можна почати все з чистої сторінки. Як думаєш, ми б змогли?

Я не маю цієї відповіді. А тому просто усміхаюся їй і цілую її руку. Стає зрозумілим, нащо вона повернулася. І я однозначно точно щось відчуваю до неї. Після всього, що було, неможливо не відчувати. Але що це?

Згадую Міру. До неї я теж щось відчуваю... Все стало дуже заплутано. Бо Міра не моя дівчина, а Інна... Кажуть, двічі в одну річку не ввійдеш.

— Я не знаю...

— В тебе хтось є? — питає прямо.

— Ні, — це правда. Адже зараз я не в стосунках.

— Я все ще не змогла тебе забути. Всі ці роки намагалася...

— Інно... Іннуся, я...

— Нічого не кажи. Я звалилася тобі, як сніг на голову. Просто пообіцяй подумати. Я б хотіла спершу стати твоїм другом. Проводити разом час. А там як вийде. Просто ми так погано закінчили минулого разу. Я хочу хоча б це виправити. Ти важливий для мене.

— Ти теж завжди будеш важливою для мене людиною, — усміхаюся. — Давай спробуємо відновити спілкування.

— Це я й хотіла почути, — щебече вона.— Офіціанте, шампанське! Нам є що відзначити...

Ми проводимо решту вечора, ділячись новинами про своє життя. Я поки що нічого не розповідаю про Ромчика і Міру, проте коли, прощаючись, Інна цілує мене в щоку, перед очима постає образ білявки. Той поцілунок на дачі змушує серце знову пришвидшено стукотіти. Тож повертаючись додому, я думаю про тих, хто на мене чекає там, а не про ту, кого щойно залишив у під'їзді її будинку.