Глава 15. Артур

Дзвінок Інни був несподіванкою. Після того, як я не відповів на її останню смс, минуло кілька годин. Не думав, що вона зателефонує. Точніше не був готовим до цього. Я досі не мав часу обміркувати її повернення і зрозуміти, як я до цього ставлюся. Треба бути чесним, я завжди буду пам'ятати її і вона завжди буде частиною мого життя. Проте минулого життя. Чи можливо думати про неї як про частину свого теперішнього? Не знаю. Лише її ім'я вже викликає біль.

Проте ігнорувати я не стану. Якщо Інна шукає розмови зі мною після всього, що відбулося, після того, як гучно пішла, плеснувши дверима, то я вислухаю її.

— Щось сталося? — питаю одразу. Нема сенсу ходити околясами.

— Минуло стільки років... Щось та точно сталося, — її голос, сповнений легкої хрипоти, змушує ніби заново відчути все те, про що стільки років намагався не думати... забути... закрити в глибині свого серця. Вона теж здається замисленою.

— Логічно, — я не знаю, про що з не розмовляти. Моє серце тремтить. Тисячу разів уявляв нашу зустріч, але зараз всі теми мов би зникли. Все це дуже важко.

— Я хотіла з тобою поговорити. Але телефоном не те. Ми можемо побачитися? — її тонкий голос зараз майже тремтить. Я не дуже хочу зустрічатися з нею, бо знаю, що можу відчути щось... Не певний, що всі почуття згоріли. Наше кохання було сильним, хоч і залишилося в минулому. Та чи не повернеться знову? Мені б так не хотілося знову завдати їй біль.

— Так, звісно. Ввечері.

— Тоді о восьмій на нашому місці, — в голосі звучить веселинка. — Не забув ще?

— Ніколи, — виривається в мене. Я нічого не забув. А так хотілося б.

— До зустрічі, — прощається Інна і я хочу вимкнути слухавку, але вона додає: — Артуре!

— Що? — зупиняюся.

— Дякую... — шепоче вона.

— Немає за що, — усміхаюся.

— Ні, є за що. Це важливо для мене, — її слова викликають в мені дивні емоції. І сам не можу їх збагнути.

Врешті я вимикаю телефон і повертаюся до Міри і Ромчика. На противагу загадковій появі Інни, з якою в мене пов'язано так багато настільки різних подій, ці двоє здаються такими світлими, сонячними, в мене з ними виключно гарні асоціації. Ніби поруч з дівчиною і хлопчиком я зігріваюся душею, в той час як Інна несе з собою крижаний вітер незрозумілих перемін в моє ретельно вибудоване стабільне життя.

Втім, не таке воно вже й стабільне.

Ми заходимо в супермаркет. Міра командує процесом. Саме вона везе візок і накидає в нього гору різних товарів. А я лише слухняно йду за нею, несучи Ромчика на руках. Передбачаю, з боку ми виглядаємо як класична молода сім'я. Згадуючи час від часу про колишню, почуваюся так, наче маю коханку. Однак нагадую собі, що Міра не моя дружина. Рома — не мій син. І вся ця наша зимова казка скоро закінчиться.

Після закупок їдемо до мене додому. В елітному районі затишна трьохкімнатна квартира зустрічає нас тишею і чистотою. "За вихідні приходила клінінгова компанія" — розумію. Вони приходять кожен тиждень уже понад рік. Така наша угода.

Першою справою проводжу гостям екскурсію.

У світлі сонця, що проникає через великі панорамні вікна, квартира розкриває свою красу. Чисті лінії, високі стелі та панорамний вид на місто створюють атмосферу простору та елегантності.

У вітальні, де панує спокій і чистота, знаходиться великий диван, що запрошує до розслаблення після довгого дня. Телевізор, журнальний столик та книжкова шафа доповнюють інтер'єр, створюючи гармонію та затишок.

Кухня, обладнана всім необхідним для приготування їжі, є справжнім кулінарним майданчиком. Великий холодильник, плита, духовка, мікрохвильова піч та посудомийна машина забезпечують зручність та функціональність. Стіл та стільці створюють ідеальне місце для сніданку або обіду. Не дарма тут постаралися дизайнери. Викинув на них купу грошей, але воно того варте.

— А ось і ваша кімната, — заводжу дівчину в одну з гостьових.

Спальня, з великим двоспальним ліжком, шафою для одягу та тумбочкою, є оазою спокою та відпочинку. Тут є і вихід на балкон, що дозволяє насолодитися видом на місто та свіжим повітрям.

— Міро, почувайся, як вдома. Я серйозно. Вся квартира до твоїх послуг. Можеш користуватися кухнею, ванною, скільки забажаєш. Все, що завгодно. Не соромся, — одразу попереджаю я. Вона зацікавлено оглядається і підходить до мене.

— Добре. А скажи, що ти плануєш? — питання прозвучало для мене надто несподівано і я не зорієнтувався.

— Маю підготуватися до ділової зустрічі на завтра і...

— Ні, я про Рому. Як ти хочеш шукати його маму? — розумію, що я дурень. Сміюся і б'ю себе кулаком по чолі.

— Точно. Знаєш, весь день про це думаю. Певно, треба найняти приватного детектива. В професіонала це вийде краще, — кажу, бо соромлюся зізнатися, що плану в мене насправді нема.

— То коли ти казав про професіонала, ти мав на увазі детектива? — перепитує вона.

— Так. А що ж подумала ти?

— Дитячий будинок, — вона полегщено видихає, ніби ще досі боялася, що я передумаю і вижену їх звідси.