Глава 14. Міра

Я тікаю. Бо уявлення не маю, як себе зараз поводити з Артуром. Треба було ляпас йому зацідити. Але я заціпеніла, розгубилась, і … цілуватись до біса приємно. Тілом розливається якесь тепло, рухатись не хочеться, а хочеться відчувати це знову і знову.

Як так вийшло — не можу допетрати.

— Дай мені малого, — кажу трохи грубувато сестрі.

— Та з ним все добре, чого ти! — вона зиркає на мене. — Тебе там Артур вкусив чи що? Вибігла зла якась.

— Ні, все добре, — кажу не дуже впевнено. Бо я взагалі не знаю, що мені відчувати і як реагувати на те, що сталось. — Ми навіть вирішили, що робити з дитиною…

— І що? — втручається Ростик. Він взагалі досить мовчазний хлопець. Певно трапився на противагу моїй не в міру язикатій сестричці.

— Поживе поки що у Артура, — кажу я.

Амаль киває. В цю мить заходить сам Артур, посміхається до нас. Я боюсь на нього дивитися. Боюсь побачити в його очах щось не те.

— Ну як, їдемо в місто? — питає він.

— Так, ми готові, — відповідаю, удаючи, що вся моя увага цілком і повністю зосереджена на Ромі.

Завдяки Амаль дорога в місто проходить в теревенях. Вона базікає і базікає, а я тримаю дитину на руках. Малий заснув, заколиханий.

Ми висаджуємо Ростика біля метро. Потім їдемо далі. Називаю нехотячи Артуру свою адресу. Теж би воліла добратись додому на метро. Але ж Рома…

— Ти ж не втечеш, як його мама? — питає Артур з занепокоєнням, коли ми зупиняємось біля під'їзду.

— Ти мене зараз образити вирішив? — питаю трішки роздратовано. Я розумію, що мені доведеться зараз їхати до малознайомого хлопця і провести ніч в його квартирі.

А все тому, що Артур мене вмовив на цю авантюру. Бо треба купити Ромі все необхідне. А він не знає, як це зробити…

Амаль дає мені настанови:

— Міро, це чудовий шанс! Ви там будете удвох, ти вже постарайся, щоб багатій від тебе втратив голову.

— Припини ці похабні жартики! — не витримую я. Кидаю в пакет футболку, спортивні штани і чисту білизну.

— Я хочу жити краще! Бачила який у нього будинок? Яка тачка? Квартира теж має бути шикарна. Якщо ти вийдеш за нього заміж ми ні в чому не будемо знати нужди.

— Амалія! — я строго дивлюсь на сестру. — Багатії одружуються з жебрачками лише в серіалах. Затямила?

— Та він на тебе так дивився…

— Тобі здалось.

Господи, як в ній тільки поєднується наївність і цинізм?

— Я просто буду нянею для Роми, ясно? — кажу сестрі. — А ти постарайся не нахимерити тут, поки мене не буде.

— Все буде під контролем, — запевняє Амаль.

Я повертаюсь в машину. Ромка все ще спить на задньому сидінні.

— Тут є ще одна проблема, — кажу Артуру. — Щоб бути цілодобовою нянею, мені доведеться звільнитися з роботи, — заводити цю тему мені страшенно не хочеться. Але якою б гордою я не була, я маю дбати не лише про себе, а і про сестру. — Роботу я втрачати не хочу. Тому турботу про Рому ми маємо розділити навпіл. ТИ готовий до цього?

— Звісно, — здається хлопець відчув таке полегшення, що я повернулась, що зараз готовий погодитись на все.

— Тоді поїхали в супермаркет, — кажу на ходу, передзвонюючи адміністратору нашого кафе. Одну зміну я не вийшла, і треба придумати якусь правдоподібну відмазку.

В дзеркалі заднього виду мені видно Артурове обличчя. Я зиркаю на його рот. Красиво окреслені губи. І знову сухо стає в роті. Я б хотіла ще раз з ним поцілуватись. Розібратися який він на смак і відчути той жар, що прокочувався по жилах.

Швидко ховаю погляд, поки він не помітив, що я його роздивляюсь. Не варто давати слабину. Не вистачало мені ще закохатись в мажора, а потім страждати від того, що у нас нічого не вийшло.

Ми під'їздимо до супермаркету, і я беру малого зручніше на руки. Пощастило, що не впісявся по дорозі. Але однозначно, памперси — переш що нам треба купити. Ну і далі по списку стільки ще всього, що боюсь Артур може і пошкодувати про свою затію.

— Давай я його понесу, — каже хлопець. — Він вже важкенький.

Рома радісно щось лепече і смикає Артура за волосся. Така мила картина. Я милуюсь ними, до тієї миті, поки у Артура не дзвонить телефон:

— Так Інно, — каже він. — Привіт, мені зараз не дуже зручно… Я тебе за хвилинку перенаберу.

Повертається до мене.

— Потримаєш Рому? Тут важливий дзвінок, — очі схвильовані. Точно важливий! Якась Інна авжеж куди важливіша, ніж я і чужа дитина.