Глава 13. Артур

— Що сталося? — максимально тупе запитання, я знаю. Але її реакція мені надзвичайно не зрозуміла. І ось зараз ми лежимо в ліжку, мої руки все ще на її талії і це майже єдине, про що можу зараз думати. Тонкий аромат парфумів плутає свідомість. Вона така зваблива зараз, коли лежить на мені й дивиться зверху вниз. Волосся кольору сонця лоскоче мою шию. Вуста манять, ніби магнітом тягнуть мене.

— Я просто дуже зраділа. Вибач, — Міра ніяковіє. Її щоки вкриваються рум'янцем. Зараз вона ще привабливіша, ніж будь-коли раніше.

— Зраділа, бо думала, що я віддам Ромчика в притулок? — здогадуюся я і не втримуюся. Обережно підіймаю її волосся, щоб світло осяяло обличчя. Так і залишаю свою долоню на потилиці дівчини, притримуючи світлі злегка кучеряві локони. Її очі від цього жесту чомусь тьмянішають. І це теж неймовірно сексуально. Цікаво, вона хоч уявляє, як збуджує?

— Звісно, — майже шепоче.

— Хіба я зроблю так з цим малим янголям? — теж шепочу. — Але мені потрібна ти...

Звучить двозначно. Та мені вже зараз пофіг, як воно звучить. Усе, про що можу зараз думати, це Міра. Її вуста. А тому більше не здатен стримувати себе.

Тягнуся до неї, ніжно торкаючись її вуст своїми. Всього лише легкий дотик, але такий значущий для мене. Здавалося, що вона наче марево, розтане, мов туман над морем, мов дим над свічкою... Але вона не зникала. Вона відповіла.

Я зрозумів, що ніколи раніше не відчував нічого подібного. Це було більше, ніж просто поцілунок. Це була електрика, що пробігала моїм тілом, це були метелики в животі, це було щось неймовірне, щось, що я не міг пояснити словами. Я хотів би, щоб цей момент тривав вічно, але здогадувався, що на нас могли б чекати ще неймовірніші миті.

Серце колотилося десь у горлі. Ніколи раніше я не відчував такого сплеску емоцій. Вона відхилилася, і наші погляди зустрілися. В її очах я побачив те саме здивування і захват, що й, гадаю, горів у моїх. Повільно, не відриваючи погляду, я провів долонею по її щоці. Шкіра була тепла і м'яка, як оксамит.

— Це було... неймовірно, — шепочу я ледь чутно.

Вона посміхається, і я знову відчуваю це приємне поколювання в животі.

— Я... я теж так думаю, — відповідає вона, і її голос звучить трохи хрипко.

Ми знову наближаємося один до одного, і на цей раз поцілунок виходить ще більш ніжним і тривалим. І знову, коли ми відірвалися, мені здавалося, що все навколо зникло. Лишилися тільки ми двоє і це дивне відчуття легкості і щастя.

У цей момент я зрозумів, що все змінилося. Між нами виникло щось особливе, щось, що з'єднало нас невидимими нитками.

Однак, ідилію було перервано. В сусідній кімнаті заплакав Рома.

— Амаль... Певно, вона не справляється. Піду гляну, що там сталося, — нервово пояснює Міра і підхоплюється з ліжка, а за мить тікає з кімнати, наче за нею женуться.

— Звісно, — кажу їй уже вслід. Дівчини і слід простиг. А я відкидаюся на ліжко і важко зітхаю.

Все, що зараз зі мною відбувається, наче в якійсь іншій реальності. Я просто шокований від дивних поворотів. Спершу Ромчик, потім Міра. Ми всі мов потрапили в зимову казку і приміряли на себе ролі щасливої сімейки. І, якщо це справді підлаштовано Кимось з неба, то я вдячний Йому за це.

Телефон блимає повідомленням. Беру до рук, думаючи, що це чергова настанова від дядька.

Але це не вона.

Шоковано бачу на екрані ім'я.

Інна.

Інна — моє перше кохання, моя колишня. Дівчина, з якою в нас було дуже багато планів, дуже багато любові і дуже багато страждань. Останніх, здається, найбільше. Коли ми пережили найстрашніше з наших випробувань і все ж вирішили розійтися, я ще рік шукав її в натовпі, не міг думати про інших. А потім якось минулося. І ось раптом вона знову пише мені.

Вперше за дев'ять років. Дев'ять.

Схвильовано відкриваю його. Там просте: "Привіт. Бачила тебе в п'ятницю. Нарешті наважилася написати. Як справи?".

Як справи? Серйозно? Можна отак з'явитися і питати, як справи?

"Привіт", — можна не відповідати, але я не стану ігнорувати. Інна завжди була важливою людиною з мого минулого. Навряд вона написала б мені просто так.

"Все добре. А ти як? Чому не підійшла?"

"Так і знала, що ти не видалив номер)))" — приходить наступне одразу. Я не знаю, що відповісти. Це справді дивно. Як і те, що жоден з нас не змінив номер.

Проте я більше нічого не пишу. Вимикаю телефон і виходжу до Міри і Ромчика. На душі змішані почуття. Повідомлення Інни цілковито зіпсувало прекрасний настрій, який був ще хвилину тому. Але я постараюся приховати це від людей, з якими я зараз. А що робити з колишньою, що з'явилася так несподівано, вирішу згодом.