Глава 12 Міра

— Ти просто мені заздриш, — каже Амаль. — Бо ти так і залишишся старою дівою! А у мене кохання!

— Знайшла чим хвалитися! — відповідаю я їй.

Говоримо все так само не гучно, бо у вітальні з Ромчиком сидить Артур. Ростика ми відправили рубати дрова, чистити сніг на подвір’ї і готувати мангал.

Ми вирішили посмажити шашлики — Артур все одно навіз м'яса і іншої їжі, а його друзі до нас так і не приєдналися.

Ми з сестрою робимо бутерброди і ріжемо салат. Але ця вертихвістка знай позиркує у вікно на свого кавалера.

— Дівчата, Рома заснув, — зазираючи до кухні каже Артур. — Я піду допоможу Ростиславу. Не дуже ввічливо скинути всю важку роботу на нього.

— Заодно і бесіду про відповідальність з ним проведи! — наказую я. — Поговори як чоловік з чоловіком!

— Слухаюсь, матусю! — жартівливо киває Артур.

Амаль штовхає мене в бік.

— А він нічого так, треба брати, — каже вона.

— Він що річ якась? — хмикаю я.

— Всі хлопці як безхазяйні речі, побачила — підібрала і нікуди він не дінеться! — видає сестра.

— І відколи це ми такі розумні стали? — розумію, що у неї в спілкуванні з протилежною статтю і справді несподівано більше досвіду.

Мені часу будувати стосунки не було. Треба було заробляти гроші і відбиватись від настирної родички, яка ледве не продала нашу квартиру, поки ми сиділи в інтернаті. Тітка й опіку над нами хотіла оформити саме з метою накласти лапу на квартиру. Але їй нас не віддали.

— В Артура цілком може бути дівчина в столиці, — кажу я, трохи помовчавши.

— І чому ж вона не тут? — питає Амаль, закидуючи в рот шматок огірка.

— Та різні ситуації бувають.

— І не телефонувала йому жодного разу, теж “різна ситуація”? Не видумуй, Міро, а прихапай собі багатія.

— Іди ти, — я сама несподівано для себе червонію.

Уявила вже, що мені доведеться з ним цілуватися, і по тілу розлилась приємна тепла хвиля. Це зовсім не те саме, що уявляти поцілунки з Дімою, моїм колегою. Тоді у мене не виникло жодної емоції. А зараз то в жар кидає, то в холод.

Над вечір по дачах почувся гул тракторів. Комунальники нарешті дістались і до нас.

Тож саме поївши смаженого м'яса, ми всі стали збиратися повертатись в столицю.

Мене бентежило одне єдине питання. Що тепер буде з Ромою?

Він сидів за столом як повноцінний член родини. Крутився, хапав зі столу все підряд, з цікавістю пробував своїми трьома зубами. Але вже за кілька годин ми маємо його зрадити…

Чорт забирай, зараз в мене в нутрощах утворювалась велетенська дірка. Я вже розуміла, що не залишу дитину в притулку.

Спихнула малого Амаль.

— Якщо ти вже така доросла, щоб своїх пробувати робити, то тренуйся! — кажу їй.

— Міро, не було у нас нічого, я ж вже все розповіла, — червоніє Амалія. Але Рому бере на руки.

Я ж тягну Артура з кімнати нагору.

— Що ти вирішив? — питаю у нього, як тільки ми залишились наодинці.

— Не знаю, — куйовдить волосся. — У мене важливий контракт, я уявлення не маю, як це бути татусем одинаком, і що робити з дитиною… Думаю буде краще, якщо Ромою займуться компетентні люди…

Все в мені завмирає. Чомусь я так і думала. Що ще чекати від чоловіка? Дарма мама Роми на нього сподівалась.

— Але водночас, — продовжує Артур. — Я б хотів знайти його матір. Можливо їй просто потрібна допомога.

— Отже, дитину в притулок, а сам шукати матір? — киваю я. Надія, яку я щойно відчула обривається. — Ти спати зможеш після такого вчинку? Не буде тобі ввижатися дитячий плач?

Очі у Артура темніють. Стають не просто зеленими, а кольору старого моху. Наче мої слова поцілили в якусь болючу точку.

— Не зможу, Мирославо! Але якщо вже ти така моралістка, то може б взяла теж на себе частину турботи про Рому? — каже різко.

— Тобто? Хочеш його мені віддати? У мене однокімнатна квартира, і зарплата розміром з котячу сльозу, ти про це подумав? — кидаю йому звинувачення. Але насправді я вже і так розумію, що коли Артур налаштований спекатись немовляти, то я цього не допущу. У мене є трохи грошей, якраз вистачить на памперси і одяг Ромі на перший час. А далі якось викрутимось. Головне, щоб мені дали на нього опіку.

— Ну ти б могла пожити поки у мене, побути нянею Роману, — видає раптом Артур. — Поки я шукатиму його маму. У мене квартира більше твоєї буде.

Уявляю як зрадіє Амаль, якщо я залишу житлову площу повністю в її користування. Тьху! Не про те я зараз думаю. Артур що не збирається здавати малого у дитячий будинок?

Від цієї думки я відчуваю таке щастя, що кидаюсь йому на шию з обіймами. Він похитнувся від несподіванки, і ми разом звалились на ліжко за його спиною.