Глава 10. Артур

Молодша сестра Міри знайшлася і це головне... Саме цю думку я збирався затвердити в голівці своєї нової знайомої, поки вона не прибила дівчисько. А воно... Ну в принципі я її такою і уявляв. Безвідповідальна малолітка, яка спробувала смак дорослого життя і уявила себе крутою. Ага, всі ми проходимо через це. От лише наслідки в кожного свої. Якщо ця дурепа втратила свою цноту, це ще пів біди. Головне, щоб не завагітніла. Навряд цей її кавалер здатен подумати про захист. Чомусь у ньому я на мить побачив себе колишнього. Втім, я таким не був. Я старався бути відповідальним, я... дідько лисий, як я багато працював в роки своєї юності!

Мої батьки не з еліти. Звичайний робочий клас. І, здається, їх це абсолютно влаштовувало. Так, жили ми небідно. Могли дозволити собі круті речі, походи по ресторанах і двічі на рік відпочинки: взимку — гори, влітку — море. Все стандартно. Однак, вони ніколи не прагнули більшого. Ніби не хотіли жодного розвитку і не бачили перспектив. А я бачив.

І бачив дядько, татів брат. Він жив самотньо, без дружини і дітей. Втім його сім'єю були ми. На диво, в нас із ним схожі погляди, схожі бажання. І я попросився в його бізнес, коли він вирішив його започаткувати. Мені було шістнадцять і перших п'ять років я вчився і паралельно був його кур'єром, асистентом, секретарем, одним словом хлопчиком на побігеньках. Вже потім він став доручати все серйозніші обов'язки, аж доки не відправив в Київ доглядати за цілою віткою бізнесу. Так і виходить, що я управляю столичними салонами, він усіма іншими, а наша мережа охопила кілька найбільших міст країни.

Що ж, я сам себе створив.

А він... цей хлопчина переді мною. Ще зовсім дитя, хоч і повнолітній вже.

Ми заходимо в будинок і я поспішаю до Ромчика, щоб переконатися, що з ним все гаразд. Малого я залишив на землі в вітальні, передбачивши, що на теплій підлозі він не змерзне. А якщо й буде трохи прохолодно, то краще вже холод, ніж розбита голова на випадок падіння з дивану. Щоб він нікуди не пішов і нічого не натворив, я дав йому гратися фігурками, що стояли в мене на каміні. То були міністатуетки на спортивну тематику.

Однак, на мене чекає сюрприз.

— То де Рома? — першою увійшовши в вітальню, швидко питає Міра. Я ще чіпляю на вішак куртку, тож її питання змушую мене схвилюватися. Швидко біжу в кімнату, а тоді оббігаю її по периметру. Малого нема. Припливли.

— Ого, такий гарний будинок, — у вітальню входить Амаль. Її допитливі оченята вивчають лаконічний дизайн дачі.

— Де дитина, Артуре? Де ти його лишив? — тим часом повторює Міра.

— Та отут, — показую на місце, дбайливо вкрите пледом, на якому й досі лежать фігурки.

— А що за дитина? — знову втручається мала.

— Щось я його тут не бачу, — Міра її ігнорує. — Ти просто залишив його на підлозі без нагляду?

— Коли я йшов, він чудово грався. Певно, пішов кудись. Ромчику, Ромо! Де ти, хлопчику? — я обстежую кожен куток вітальні і приходжу в легкий шок. Там і шукати особливо нема де. Невеликий столик, диван, крісло, камін. Навіть на вікнах не штори, а жалюзі. Двері були зачинені. Куди сховатися? Дитина просто зникла.

— Куди пішов? Куди тут може піти така дитина? — здається, зараз Міра дуже сердита на мене. — Краще б дитину глядів, нащо ти за мною ходив?

Ми вдвох одне за одним оббігаємо кімнату, поки наші гості все ще стоять у дверях.

— Я ж не знав... Хіба я думав?

— То що сталося? У вас дитина зникла? — таки допитується Амаль.

— Чшш! — шипить на неї старша сестра. — Помовч! — а тоді знову кличе: — Ромо! Ромчику, сонечко, де ти?

— А може...

— Амаль! Не дратуй мене, — зривається Міра.

— Добре. Тоді я мовчатиму, що знайшла його. А ви й далі бігайте одне навколо іншого, — хмикнула малявка.

Я, який саме перевіряв камін всередині, від несподіваної заяви гупнувся головою до залізного прута, що аж в очах потемніло, трохи замастився в сажу, але миттю поглянув на дівчину. А вона пройшла до дивану, присіла і заглянула під нього.

— Він би не вліз, — жахнулася Міра.

— Але він там. Сама глянь, — промовила та.

Ми всі в чотирьох присіли і заглянули під диван. Уявлення не маю як, але малий і справді протиснувся під нього.

— Ромчику, ходи сюди, — попросила старша з дівчат, однак малий навіть не поворушився. Мене вже стала лякати ця така тиша від нього.

— Тебе як звати? — питаю я в хлопця. Може він і казав вже, але я щось не згадую.

— Ростислав, — каже він, а тоді додає: — Просто Ростик.

— Допоможи підняти, — прошу я. Дитину треба витягати негайно.

Ростик погодився і підійшов до дивана з протилежного від мене боку. Ми обоє міцно взяли м'які бильця і нахилили диван так, що він практично ліг на спинку. Тоді Міра підбігла до малого і чомусь замовкла. Серце пропустило удар. Мені було вкрай незручно дивитися, тож я лише спитав:

— Як він там?

— Він спить. Як янгелятко, — в її голосі відчувалася усмішка.

— Нам важко, якщо що. Може ви його вже заберете, — подав голос Ростик. Міра й справді обережно підхопила малого і тоді ми змогли повернути диван на місце.