Глава 9. Міра

Я просто глянула у вікно і побачила цю… цю козу! Вони з якимось хлопцем кидали в одне одного сніжки і весело сміялись.

Накидаю куртку і лечу через снігові замети до парочки. Навіть застібатись не стала. Така злість мене охопила. Вб’ю! Всі патли їй повириваю, скотина невдячна. Я місця собі не знаходжу, а вона грається тут!

— Амаль! — кричу, ковтаючи холодне повітря. — Амаль!

Звісно в останню мить перечіпаюсь в кучугурі і лечу з розмаху в сніг. Веселий сміх стихає.

— Міра? А ти тут що робиш? — чую трохи винувате від Амалії.

Сестра подає мені руку, а я така зала що навіть не знаю, чи схопитись за неї, чи проігнорувати. Емоції все вирішують за мене. Хапаю сестру за руку, смикаю на себе, та падає поруч зі мною в сніг.

— Ах ти ж гадина така! — кричу я. — Як ти могла! І телефон вимкнула і втекла!

— Вибач, — каже та. І голос такий винуватий, а очі хитрі. Мов у лисиці. Та цього разу її жалісливий погляд на мене не подіє! Це тобі не шпалери обмалювати у спальні. Я тоді за ті шпалери такого прочухана отримала від мами. А Амалія лише кліпала очима і казала “вибач”, але свою вину не визнала.

— Ти мала б мене попередити! — Кажу, обтрушуючи сніг. — Мала б сказати! І взагалі тебе тут не мало бути!

— Це я винний, — раптом каже хлопець. — Покликав Амаль на дачу, а тут і зв'язку немає, щоб вам позвонити.

Лише зараз згадую про його існування. Дивлюсь на молодика. Високий, хоча і зовсім юний. Очі сині, світлі пасма з-під шапки вибились.

— Вам скільки років, юначе? — кажу максимально строго.

— Вісімнадцять, а що?

— Нащо ви з неповнолітньою зв’язались?

— Міро, припини будь ласка, — прохає Амаль. — Ростик нічого поганого не зробив.

— Та ви тут, дивлюсь, обоє ні в чому не винні! — я ніяк не можу заспокоїтись. — Захиснички одне одного! Ну, чи ви тут займались?

Амаль червоніє і відводить погляд. Я навіть придумати не можу, що викликало у неї таке збентеження. Невже?..

— Амаль! Я з тобою розмовляю!

— Ми шашлик смажили, — мнеться вона.

— Удвох, на дачі? — напосідаю я.

В голові крутяться купа запитань і варіантів. Я ж не вчорашня. Я ж розумію, що Амалія майже доросла дівчина. І їй напевно зараз все цікаво. О боже, лише маленьких племінників мені не вистачало! Тут ще з Ромчиком не розібралась до ладу!

— Ми цей… НІчого такого.., — приходить на допомогу Амаль Ростик. — Просто проводили час у двох!

— Час ви проводили? Час?! — вся моя пережита тривога трансформується в лють. — Я тобі зараз твій часопроводник повідриваю! — кричу я.

Під руку трапляється лише мій шарф. Така собі зброя, але я не пасую, кидаюсь з ним на Ростика, і починаю лупцювати шпалу таку безсоромну шарфом і рукою. Він лише увертається. Амаль намагається мене зупинити.

Але за секунду мене перехоплюють якісь сильні руки, і без дозволу притискають до теплого чоловічого тіла.

— Пусти! — намагаюсь вирватись. Але Артур, а я по запаху впізнаю, що це він, тримає міцно.

— Заспокойся спочатку, — каже він.

І його руки справді мають якийсь магічний вплив на мене. Мої емоції вщухають, як вчорашня хурделиця. Я лише важко зітхаю, все більше вдихаючи його аромат.

Артур тим часом дивиться поверх моєї голови на парочку.

— Ви певно родичі Міри, — каже він дружньо. — Може підемо до нас в будинок? У нас там чай і оладки є, — і вже тихіше мені додає: — Давай всі поговоримо в будинку. Там Рома сам залишився.

— Як сам? — тут вже сполошилась не на жарт я. — А як він кудись влізе. Так, Амаль і ти, часопроводник переросток, марш за мною в хату! — командую я.

— Міро, а ти сама мені нічого розповісти не хочеш? — чую від неї єхидне.

— Циць! — бурчу на неї тоном найзлішої няньки з притулку. — Питання тут ставитиму я!