Глава 8. Артур

Ніч була неспокійною. Знову жахіття. Тепер, з появою Роми в моєму житті, я ніби знову перемістився туди, на дев'ять років мого життя тому. І мій біль знову такий, ніби все було лише вчора. І вина... навіть сильніша, ніж раніше.

Хочу подбати про цього малого, якщо не зумів про свого. Але що робити, дупля не ріжу. Ну от взагалі. Ніби здоровий чоловік, бізнесмен, переїхав до столиці, щоб керувати тут цілою мережею. А на ділі здаюся собі якимось геть безпорадним. Розумію, що правильно буде здати малого в притулок, щойно зможу звідси вибратися. Це ж логічно. Там про нього зможуть краще подбати, крім того, завжди є шанси на усиновлення. Він маленький, такий солодкий. Якась гарна пара запросто може захотіти собі такого синочка. Був би я одружений, і сам би задумався.

Однак, сама лише думка про дитячий будинок наводить на мене апатію. Мені совісно викидати дитину, як щось непотрібне чужим людям. Хай і я йому чужий, але... Коротше, одного разу Ромку вже кинули.

Сиджу на дивані і тримаю малого на руках. Він так уважно дивиться телик, ніби розуміє, що там. Ніби йому справді цікаві ці новини про замети і комунальників, яким випало оце все розгрібати. А я обережно гладжу його голівку. Зітхаю. Шкода малого. Доля непотрібної дитини не буває солодкою. Лише починає життя, а вже з таких випробувань.

Ну і як знайти його рідних? Що робити? Ходити будинок в будинок в Кринцях з дитиною і питати, чи не знають місцеві його мами? А якщо вона взагалі не звідти. Сенсу вірити жінці, яка покинула своє дитя, якось нема, як не крути.

— Хлопчики, сніданок готовий, — дзвінкоголосо кличе Міра. Я всміхаюся. Ми мов та сім'я на відпочинку.

— Хлопчиком мене давно не називали. Навіть не знаю, чи це комплімент, — усміхаюся я і я проходжу з малим на кухню.

— Чоловічки, сніданок готовий, — повторює вона. А тоді дивиться на мене і всміхається: — Що? Ну я намагаюся знайти загальне слово, яке підходило б до вас обох.

— Ми дорослі самостійні чоловіки, правда, Ромчику? — вдавано серйозно кажу я, звертаючись до малого. Він впевнено дивиться на мене, а тоді починає усміхатися. Дивовижна дитина. Спокійна, не капризна. Він вже мав би розуміти, що знаходиться між незнайомими людьми. Я щось чув від вже сімейного брата Микити, що його однорічна донька нікого не визнає, окрім матері. А тут прийняв нас з Мірою, як рідних. — Тож, жінко, сип нам, чоловікам, їсти і то швидше, — жартома командую я. Міра загрозливо бере до рук качалку.

— Це хто тут розкомандувався?

— Аа-брру! — каже на те Ромчик. — Ням-ням! Бррру!

— Він переказує, що місце жінки на кухні, так що сип нам цієї ароматної смакоти по повній мисці, бо їсти хочеться, аж живіт зводить. Правда, Ромчику? — сміюся я.

— Ням-ням! Дай! Бррруч! Брруччч! — тягнеться малий і лепече щось по-своєму, вловивши неймовірні запахи.

— Ні, він переказує, що хтось тут знахабнів, — жартує Міра. І це так класно: разом приколюватися, жартувати, бути на одній хвилі. Шалено радію, що мені трапилася саме ця дівчина, а не якась правильна зануда. Обожнюю людей з почуттям гумору. Звісно, треба мати й такт. Але гумор, як на мене, рятує світ.

Ми ще перекидаємось парочкою несерйозних реплік, а тоді врешті сідаємо за стіл.

— Тебе мені сам Бог послав! Ну так вже смачно готуєш! Ми б тут без тебе не знали б, що робити, — наминаючи оладки після миски смачнющого супу, зізнаюся я. — А з тобою нам і сито, і спокійно. Правда, малий?

Малий сидів на руках Міри і плямкав суп, смішно орудуючи ложкою. Звісно, половину їжі він по дорозі до рота розливав, але й поїсти теж встигав, судячи з задоволення на кругленькому личку. Милота. Навіть не знав, що я так реагуватиму на дітей. Якось ніколи не доводилося бути в колі з настільки малою дитиною.

— Дякую, що розхвалив. Але ти пам'ятаєш угоду. Ти маєш допомогти мені знайти сестру, — нагадує вона.

— Таку мить зіпсувала, — жартома зітхаю я. — Я вже вирішив, що ти це з доброти душевної і хотів продовжити співати тобі дифірамби, а ти нагадуєш про свої корисливі цілі. Моє серце розбито.

Міра дзвінко засміялася. А я не міг не всміхнутися теж. Помічаю, що люблю її сміх. Ні, навіть не так. Люблю її смішити.

— Так, звісно, знайдемо. Це я можу тобі обіцяти, бо, зважаючи на погоду, вона звідси аж ніяк не могла втекти. Тож тут десь твоя пропажа, — вже серйозно кажу я. — Ти хороша старша сестра. А чому ти її поїхала шукати в незнайоме місце в хурделицю і вночі?

— Більше нема кому. Ми з Амаль вдвох, — вона замовкає, підтискає вуста, наче боїться сказати зайве. Я б хотів ще щось спитати, але не хочу тривожити рани. Бачу, що Міра не налаштована на цю розмову. А, згадуючи її вчорашні висловлювання про дитячий будинок... Здається, я здогадався.

— Зізнавайся, ти за спеціальністю кухар? — переводжу тему.

— Ні, не кухар, — усміхається вона.

— Але в тебе точно талант! Тоді якщо не кухар, то хто?

— Чого це тебе цікавить? Щось забагато питань, — важко сказати, чи вона серйозно, чи знову жартує.

— Може хочу познайомитися з тобою краще...

— Нащо це тобі?

— Ну як нащо? В нас тут дитина, між іншим, ми тут майже як сім'я, а ще навіть не знайомі, — кажу, а вона знову дзвінко сміється.