Глава 7. Міра

Прокидаюсь я посеред ночі від дитячого плачу. Це викликає у мене повну дезорієнтацію і відчуття дежавю. Здається, я знову в дитячому будинку, здається знову покинута і самотня, з великим вантажем відповідальності за меншу сестричку. Я маю її захистити.

Від цих відчуттів груди перехоплює звичним обручем болю. Так що ні вдихнути, ні видихнути. І паніка охоплює така, як колись. Повна безвихідь і пожалітись немає кому. Не зрозуміють. Скажуть, щоб не плакала. Бо нікому мої соплі не треба. Або й покарають за істерику. Амаль теж буде плакати…

А потім я поволі приходжу до тями. І розумію, що плаче не якась чужа дитина, а Рома.

Він крутиться зовсім поруч від мене. На відстані витягнутої руки.

Я торкаюсь його тіла, і розумію, що дитина впісялась. Під ним геть мокре ліжко.

Стягую своє нещасне тіло з ліжка — після нічних походеньок по дачах всі м'язи болять. А наче й звикла цілу зміну на ногах відстоювати.

Внизу видно, що спалахнуло світло. А за хвилину до нас в кімнату зазирає скуйовджений Артур.

— Що сталось? З ним все гаразд? — питає хлопець стурбовано. А очі такі сонні, примружені, що мені навіть смішно стає на мить.

— Аварія, — кажу я, беручи Ромку на руки. — Потоп.

— Де потоп? Що? — він кліпає віями трохи ошелешено.

— Та впісявся малий. Давай йому щось сухе підкладемо, і замінимо одяг.

Артур зітхає і йде до своїх сумок. Розумію, що ми з малюком зайняли його спальню. Певно, тут він планував спати сам. Але якщо я і дитина тут, то де спить він? У вітальні? Там не надто зручно…

Думки про його зручності швидко вивітрюються. Я переодягаю Рому, підстеляю йому чистий рушник, і вкладаю назад на ліжко. Він очевидно виспався. Вже не плаче, навпаки, зацікавлено нас роздивляється бусинками-очима, руками своїми дриґає.

— Може ще поспимо? — питаю у нього з надією. Рома повертає голову на голос, і перевертається на пузо зі спини. Вік у нього такий, що вже й ходити мав би. Добре, що не продемонстрував цих талантів, поки я спала. Не хотілось би ловити його на сходах.

Артур мнеться, не знаючи, що робити.

— Можеш йти спати, — кажу я хлопцю.

— А ви?

— Заснемо якось, — відповідаю, погладжуючи кінчиками пальців щоку дитини. Рома у відповідь мені посміхається.

Я навіть трохи заздрю йому, адже він ще до ладу не розуміє, що мама його кинула, і він її ніколи вже може не побачити. Але йому не так боляче, як було мені.

Артур виходить, бурмочучи побажання спокійної ночі.

Рома щось там собі бурмотить під носа. Я обіймаю його однією рукою, вдихаючи аромат дитини. Солодкий. Молочний. Ні з чим не зрівняний. І знову заплющую очі.

Десь там в темряві має бути Амаль. Сподіваюсь з нею все гаразд. Боже, аби тільки не натворила чогось. Але намагаюсь себе заспокоїти. Їй вже сімнадцять. Вона вже майже доросла. Хоч і вдалась характером в нашоготатуся-шибайголову, але не настільки ж вона дуреписько…

Так і засинаю знову, приколисана бурмотінням малюка. Прокинулась я вже коли в очі засвітило сонце. Рома вже не спав. Лежав, притиснутий до мене, і грався моїм коротким волоссям.

— Ти напевно хочеш їсти, а я сплю, — кажу з докором самій собі. Рома щасливо посміхається. А потім підтягує ніжки до гори, його обличчя червоніє, а по кімнаті розливається “чарівний” запах… — От блін!

Щось робити вже пізно. Залишається лише чекати завершення процесу.

Я навіть у вікно визирнула, поки малий робив свої справи.

Там було прекрасно. Кругом кучугури снігу, який розсипом діамантів виблискував під вранішнім сонцем. Замело все. І будиночки, і дерева. Ні вибратись звідси, ні добратися. Ми відрізані від всього світу на невизначений час.

— Артуре! — кричу я.

Той прибігає за мить.

— Що? Що сталось?! — обличчя злякане. — Що з ним?... Фу…. А чим це тут так тхне…

— Зараз допоможеш мені помити Романа, — кажу я.

— І часто їх треба мити?

— Постійно, — його розгубленість і закритий двома пальцями ніс викликають у мене напад веселощів. Напевно десь на грані істерики. Я розумію, що не вийду завтра на роботу, бо сьогодні я навряд чи виберусь з дач. От влипла так влипла. Ще і Рома впоравшись з своїми справами, починає скиглити.

Ну звісно — звільнив місце, тепер треба снідати.

— Я беру малого, ти йдеш вперед і вмикаєш воду, — командую я.

— Може ванну набрати?

— Довго. А він їсти хоче, — хитаю головою. — Під душем помиємо.

Артур погоджується зі мною.

Малого ми миємо, я закутую його в рушник, передаю Артуру і йду на кухню.

Бачила десь в пакетах курку. Зварю сьогодні курячий супчик на всіх. Думаю, Ромі теж таке вже можна їсти. Та і Артуру вчора ніби сподобалось як я готую…

Коли на плиті починає булькати вода в каструльці, мені спадає на думку ще і оладків насмажити. Артур і Рома цілком спокійно вмостились на дивані у вітальні і дивились телевізор. Я всотувала в себе ці миті. Якщо не задумуватись занадто багато, то можна навіть уявити, що ми сім'я…