Глава 6. Артур

— Ну що, ходімо? — майже як у дитини питаю, ласкаво, скільки лиш можу, питаю я. Міра всміхається і коротко киває.

— Ось і добре. Це правильне рішення.

Я дуже радію і на це є дві причини: перша — буде мені перестраховка, якщо Ромчик прокинеться. Бо я не уявляю, що робити не лише вночі, а й на ранок. Друга — я відчуваю певну відповідальність і за саму Міру. Дівчина, явно небагата, судячи з її одягу, молода, вночі в халепу шукає сестру-вертихвістку. Вона стає в пригоді мені, а я маю подбати про неї. Може це сам Бог послав її до мого будинку, щоб я захистив її.

Як і те дитя.

Може це мій шанс спокутувати провину? Не дарма ж кажуть, що перед Різдвом мрії збуваються. А в мене вже давно заповітним бажанням стало позбутися нічних страхіть і заспокоїти сумління. Але зараз не про мене.

Оглядаюся на дівчину і бачу, що вона ледве перебирає ногами. Сніг м'який, важкий. Вітер кидає з ніг. Навіть мені йти тяжко, а їй то як. Вона ж така... тендітна. Ніби метелик. Не знаю. чому саме метелик. Але Міра асоціювалася в мене з ним. Легка, грайлива, яскрава. Її хода плавна і граційна, ніби вона літає, а не ступає. Звісно, коли дівчина рухається по будинку.

— Давай допоможу, тримайся за мене,— кажу я і повертаюся до неї.

— Та ні, — сором'язливо відмовляється, але дозволяє підхопити її. Отак разом ми й пробиваємося крізь заметіль до мого будинку.

Щойно опиняємося в вітальні, одразу стає легко дихати. Вітер більше не б'є в обличчя. Тепло ніби обгортає тіло. Як приємно.

Швидко скидаю куртку і допомагаю Мірі. Вона роззувається і стиха каже:

— Я погляну, як там Ромчик.

— Давай, — кажу я.

Поки Міра біжить на другий поверх, я знову дістаю телефон. І о диво, невеликий сигнал з'являється. Його вистачає, щоб мені прийшли повідомлення про пропущені виклики від друзів. Швидко набираю Микиту. Він відповідає одразу.

— Чувак, ти там живий? Доїхав до дачі? Надзвичайну ситуацію передало, ми вже хвилюємося, чи ти в снігах не застряг, — його голос чути погано і переривчасто, але я можу зрозуміти слова.

— Я на дачі, все добре. А ви де? — швидко питаю в нього.

— Ми в місті. Підтягнемося, як погода заспокоїться і дороги розчистять. А ти... — зв'язок знову переривається. Додзвонитися повторно вже нема змоги: мережа зникає цілковито.

Ну, не біда. Головне, що справді ні я, ні вони не застрягли десь по дорозі.

Тим часом з другого поверху спускається Міра.

— Спунькає, як янголятко, — усміхається вона, але ця усмішка миттю зникає з обличчя дівчини, змінюючись сумним виразом: — Бідний малий. Що з ним тепер буде?

— Певно, його мати мала якісь причини... — я не уявляю, які ці причини можуть бути взагалі. Ну але ж не знічев'я вона вирішила підкинути рідну дитину в машину чужому чоловіку.

— Не буває таких причин! Не буває! — Міра дратується. Здається, ніби ображається на мене.

— Може вона не має ресурсів для того, щоб забезпечити дитину... — подаю ідею я.

— Думаєш, в дитячому будинку мед? Краще в бідності, але з люблячою мамою, — в її очах щось таке... щось, що я не можу зрозуміти. Біль, відчай. Образа...

— Ми не знаємо, що сталося. Ходімо краще вечеряти, ти голодна. Та і я теж лише снідав, — зізнаюся я і проводжу дівчину на кухню. Там я беруся розігрівати вже готове, а Міра вирішує приготувати нам гаряченького супу, щоб зігрітися після нещодавньої вилазки.

За вікном немов вовки завивають. А в будинку нам тепло і затишно. Швидко впоравшись з вечерею, ми розміщуємося за столом у вітальні.

— Ти лише не переживай. Я нормальний, нічого такого... Приставати не буду, — мені навіть смішно таке казати. Але хто знає, про що вона думає. Гадаю, що за свою, скажімо, сестру я б переживав, якби вона залишилася на ніч в домі з незнайомим молодим хлопцем. А що? Всякі виродки є.

— Ловлю на слові, — вона усміхається теж. — Ти не схожий на маніяка.

— Оу, вважатиму за комплімент, — чомусь мені постійно хочеться усміхатися поруч з нею. Почуваюся трохи бовдуром. — А як по-твоєму виглядають маніяки?

— Чесно кажучи, ніколи не задумувалася. Але, напевно, вони грубі, бородаті, неприємні, — розмірковує вона. Я сміюся:

— Тобто якби в мене була борода, ти б краще пішла ночувати в замет?

— Можливо, — теж сміється вона.

Швидко їм суп. Не стільки тому, що голодний, скільки насолоджуюся смаком і теплом. Схожий суп готує моя мама. Такий домашній і запашний.

— А телевізор працює? Цікаво, що там натворив вітер... — каже Міра.

Я вмикаю плазму, що висить на стіні. Дивно взнавати новини так, а не з інтернету. Але інтернету в нас тут нема. На великому екрані розповідають про жахливі затори. Про те, як вітер кинув стару грушу на автівку. Про те, що комунальники працюють з усіх сил, а громадян просять не покидати домівки без необхідності і подбати про хворих та стареньких, які живуть поблизу. Хочу щось прокоментувати, тому повертаюся до Міри. І завмираю.

Схилившись на стіл, вона солодко спить. Точно, як янголя.