Глава 5. Міра

Його одяг м’якенький і пахне кондиціонером. А ще дуже великий на мене, футболка виглядає як туніка. Проте байдуже. Я готую картопляне пюре, подивляючись за вікно. Там вирує непогода.

Як мені шукати Амаль серед ночі в завірюсі? Звісно, мені має допомогти Артур! Я ж йому допомагаю. І нехай я це роблю не заради нього, а заради маленького Ромчика, який саме завершив водні процедури, і тепер ще вимогливіше вимагає свою вечерю.

Як можна було відмовитись від такого янголяти?

Рому ми загорнули в ще одну футболку, його комбінезон я випрала, і теж розмістила на сушці. Саму сушку ми підсунули до каміна, який весело тріскотів дровами.

Картопля в результаті ледве не пригоріла. Я встигла її врятувати в майже останній момент, коли води там залишилось ледве на денці. Матуся з мене теж така собі. Треба це визнати. Одну дитину проґавила і не знаю де шукати, іншу ледве не залишила голодною.

Їсть Рома з апетитом. Напевно, сильно зголоднів. Я розумію, що однією картоплею дитина довго сита не буде. Його вік напевно дозволяє вже давати і інші продукти. Але все ж краще не експериментувати.

В дитячому будинку, якщо не помиляюсь, діти такого віку вже їли суп разом з усіма. Смачно повечерявши, дитина трішки повошкалась у мене на руках, а потім заснула.

Я відчула, як мій шлунок робить кульбіти в животі, видаючи неприємні звуки. Що і не дивно, я ж з самого ранку нічого не їла. Але мене вечеряти ніхто не запрошував.

— Ви так вправно з дітьми поводитесь, — каже Артур. Підлещується до мене не інакше.

— Підробляла нянькою у сусідки, — кажу я. І це правда. Іноді я сиджу з сусідською малою, шукався цей підробіток для Амалії, але моя сестричка не дуже прагне завантажувати себе заробітками. — До речі про дітей. Ви тут компанію підлітків не зустрічали?

— НІ, — Артур розводить руками. — А ви і їх няньчите?

— Типу того. Сестру шукаю, вона має десь тут на дачах бути. Тож маю вже йти.

— Ви нас з Ромою залишите? — в голосі з'являються панічні нотки.

— Рома спить і можливо спатиме до самого ранку, — я знизую плечима. — Мій светр не дуже висох, але думаю з своєю функцією обігріву впорається…

— Ви що не бачите, що за вікном завірюха? — він зазирає мені в очі. Знову зелень його очей мене бентежить. Це взагалі законно, що у хлопця такі очиська?

— Ну хурделиця, — погоджуюсь я. — І що?

— Де ви шукатимете свою сестру? В таких переметах і заблукати не довго. Ні. Я не можу вас відпустити!

— Ходімо разом! — кажу йому я. — Проконтролюєте процес пошуків.

Артур важко зітхає.

— Але якщо нікого не знайдемо, то повернемось назад і зачекаємо ранку тут, — каже він.

Мене ця пропозиція влаштовує. Зрештою я не самовбивця і замерзати десь в кучугурі снігу не планую сьогодні.

А от Амаль я приб’ю. І в тому снігу прикопаю. Якби не вона, сиділа б я зараз у себе на кухні, пила б свій чай з ромашкою, оладків би насмажила…

Хлопець дає мені свою кофту.

— Міро, ваш светр мокрий. Я не хочу, щоб ви застудились, — переконує він мене.

Я знову не сперечаюсь. Аби вже скоріше вирушити на пошуки.

Ми ще раз перевіряємо, чи не впаде Рома з ліжка, яке йому виділив на другому поверсі Артур, і вирушаємо на пошуки Амаль.

Сніг, який було трохи вщух, знову посилився. Падає колючими голками на обличчя. Закутуюсь в шарф, але він слабо рятує від холоду, який проникає здається в кожну мою клітинку тіла — після теплого дому холод особливо кусючий. Як же я втомилась.

Бреду, але кожен крок дається все важче. Занадто багато снігу під ногами.

— А як ви дізнались, що ваша сестра тут? — розпитує Артур, перекрикуючи вітер.

— Однокласники повідомили, — кажу я. — Що на дачу збирались їхати гуляти.

— А скільки вашій сестрі років?

— Сімнадцять! — розмова відбирає сили, дихання збивається. Я обертаюсь на Артура, і не втримавши рівновагу падаю в сніг. Обличчям. Лежу. Не боляче, але дуже образливо. На очах закипають сльози.

— Гей, все добре? — Артур смикає мене за плечі. — Допомогти піднятися?

Не треба, думаю я. Залиш мене тут, я хоч перепочину трохи.

— Так справа не піде, — він підіймає, обережно стирає з моїх щік сніг, знову зазирає в очі. Чомусь я боюсь дихати, коли його пальці торкаються моєї шкіри. — Ти втомилась, — переходить на “ти” без попередження. І тут мій шлунок знову видає руладу. — І здається голодна, — з ніяковою посмішкою додає Артур. — Повертаймось назад, відігріємо тебе, повечеряємо, а завтра, як непогода вляжеться, відновимо пошуки. Друзі мої напевно теж не приїдуть сьогодні, всі дороги замело…

Я кліпаю віями. Зачарована його голосом. Він, звісно, має рацію, але…