Глава 4. Артур

Почуваюся дуже розгубленим. Замість трьох друзів в моєму домі опиняються дві дівчини. А ні, стоп. Менше все ж хлопчик. Рома. Але від того не зрозуміліше.

Міра роздягає малого, а я ошелешено дивлюся на його крихітні пальчики на ручках і ніжках. Невже діти бувають такими маленькими? Беззахисний, заплаканий, покинутий... Хоч би мав кам'яне серце, а все одно перейнявся б.

Але співчуття моє зараз до біса. Воно не нагодує і не допоможе. Потрібно ситуацію якось вирішувати.

— Я уявлення не маю, що їдять такі діти. Подивіться мої запаси, будь ласка. Може щось знайдеться підхоже... — я знову вказую Мірі на двері, що ведуть до невеликої кухні, бо вона завмерла, вже, певно, проклинаючи мене в думках за ідею з дитячим будинком.

— Звісно, — відмирає дівчина. А я подумки дякую Богу, що прислав мені її. Уявлення не маю хто це і де вона тут взялася, але з нею якось простіше. Не так страшно.

— Холодильник там, у кутку. А ще в мене є якісь крупи і ніби картопля ще має бути. В пакеті внизу. Ще не встиг розпакувати.

Ми мали провести тут два дні, тож я запасся всім конкретно. Так, на всяк випадок. А як залишиться щось, то на майбутнє. Я планував сюди приїздити якомога частіше. Спокій і тиша йшли мені на користь. Це були свого роду моєю медитацією.

— Ну пиво, чіпси і риба — це явно не їжа дітей, — коментує вона. — Бургери теж не підійдуть. Ікра ні. Коротше, я зварю йому картопельку. Пюрешку їдять всі діти. В вас є тут каструля?

— Так, звісно, — швидко проводжу дівчині екскурсію. А вона простягає мені малого.

— Потримаєте, поки я буду готувати? Але не лишайте, щоб не впав.

Я обережно приймаю Рому.

— А він ще не ходить? — питаю, сідаючи на крісло і дитину поклавши собі на руки.

— Не знаю. Ви з ним довше були, вас питати треба, — відповідає дівчина. Я всміхаюся. Вона така гостра на язик, мені це подобається.

Та й взагалі, є в ній щось таке... Що чіпляє. Я б обов'язково звернув би на неї увагу, щоб ми зустрілися десь в клубі, наприклад.

Думки перериває усвідомлення, що я відчуваю неприємний запах. За мить доходить ще одне усвідомлення: мої коліна мокрі.

— Міро, мені треба допомога, — кажу я, піднісши малого в повітря під ручки. Комбінезончик в нього мокрий.

— Що сталося? — питає, а я демонструю їй нашу проблему.

— Оу, — вона задумливо оглядає малого, а тоді мене... і вибухає дзвінким сміхом. Мене ситуація веселить значно менше, але сміх у Міри такий голосистий і задорний, що не всміхнутися я просто не можу. Лише зараз помічаю, що вона дуже красива. Зовсім юна. Її коричневі очі мають золотистий відблиск, а волосся подібне пшеничному полю. Навіть захотілося його торкнутися.

— Не смішно. Що з цим робити? — питаю я.

— Слід поміняти памперс, бо цей вже такий повний, що аж протікає. А він у вас є? — вона вигинає брову.

— Так, на зустріч з друзями я завжди купляю пачку памперсів, — не втримуюсь від сарказму, а Міра сміється знову.

— Точно, друзі. А може їм подзвонити, хай по дорозі привезуть?

— Зв'язку нема, — нагадую я.

— Тоді треба помити малого, а потім щось використати, як пеленку. Де в вас ванна? Показуйте... — я простягаю Рому Мірі, а вона сміється і заперечно хитає пальчиком: — Я вам давала його чистого. Такого й прийму назад.

— Хитрунка, — всміхаюся я.

Спершу Міра набирає ванну, а тоді роздягає малого. Але щойно той опиняється у воді, як починає жваво плескати ручками і ніжками. Бризки летять на нас, мочать волосся і одяг. Це виявляється дуже смішно. Намагаюся відвернутися, але ще більше потрапляю під потік. Кілька хвилин, як ми обоє стаємо облиті водою.

— Клас, — викручуючи волосся, каже дівчина. — В таку погоду вийти мокрою надвір — саме те, чого мені бракувало.

— Ви ж не покинете нас зараз? — мені стає якось страшно. Якщо залишуся сам з дитиною, що робитиму? — Давайте ви поки одягнетеся в моє, а одяг висушимо в сушці.

— А ось в що одягнути Рому? — зітхає вона, витираючи дитину рушником. Я зітхаю і йду перебирати свій одяг. Дитячого в мене, звісно, нема, але в якусь кофту закутати малого таки доведеться. Благо, що в будинку стає по-справжньому тепло.