Глава 3. Міра

Скидаю куртку. Вона теж вже бачила чимало. Купила її в секонд-хенді два роки тому. Давно треба б нову придбати, але цієї осені я всі заощадження витратила на сестру. Їй в школу треба було одягатись краще, ніж мені на роботу. Хотілось, щоб на неї не тикали пальцями.

Хлопець дивиться на мене трохи з огидою. Я розумію, що порівняно з ним, я програю. Він он в класних теплих спортивних штанах, на ногах нові велюрові капці, худі теж не з дешевих. Явно не має потреби в грошах.

Та і будинок, якщо роздивитись, то теж хоч і не дуже великий, але з свіжим ремонтом, все в ньому влаштовано дуже ергономічно. Здається в тік-тоці я бачила рекламу таких модульних будиночків. І коштують вони за ціною квартири в місті.

А от дитинча в моїх руках в цю концепцію багатого життя не вписується.

Одяг хоч і чистий, та явно не новий.

— Йому жарко, — констатую я, розстібаючи комбінезончик. — Як ви самі не додумались його роздягнути?

— А звідки мені знати, як це робиться? — хлопець розводить руками. — Діти такі маленькі, я боюсь навіть торкатись до неї.

— Як він у вас взагалі опинився? — питаю, виймаючи малюка з верхнього. Той весь аж зіпрів. В будинку ввімкнене опалення, навіть мені в товстому светрі стає жарко.

— Я їхав на дачу, — каже хлопець. І знову куйовдить своє волосся, ніби це може підігнати його думки. — На зупинці голосувала жінка, я її підвіз до повороту на Кринці, а вже на під'їзді до Зелених садів виявив, що вона залишила дитину в машині.

— Без жодних пояснень? — зазираю йому в очі.

Ті виявляються кольору хвої, зелені, незвичні. Обрамлені темними віями справляють незгладимий ефект на мене. Навіть забула, що сказати хотіла.

— Уявіть собі! Сама втекла, залишивши мені дитину!

— Як вона так…

Я не можу стримати розгублення. Бо не розумію таких вчинків. Я за життя надивилась звісно на різних покинутих дітей. І жодному з них не бажала б такої долі. Маленькі дітки в нашому інтернаті занадто рано ставали дорослими. Вони самі себе заколисували, самі втішали, самі боролись за увагу нянечок.

Нам з Амаль пощастило трохи більше. Ми були одна в одної. Занадто дорослі, щоб нас усиновили.

Я оглядаю комбінезончик і знаходжу записку в маленькій кишеньці.

— Погляньте, — кажу хлопцю. Розвертаю вирваний з зошита папірець: — Його звати Роман. Він народився п'ятнадцятого листопада… Подбайте про нього, благаю, бо я цього зробити більше не зможу.

На очі навертаються сльози. Що змусило матір так вчинити? Маленький Рома наче відчуваючи мій стан теж починає гучно ревіти. А був вже ж трішки заспокоївся.

Хлопець схиляється до мене дуже близько, зазираючи в записку. Його запах терпкого парфуму трохи перебиває солодкий запах немовляти. Відчуваю, як стрімко починаю червоніти.

— То це не дівчинка? — питає перше ліпше, прямо мені на вухо. І від його голосу у мене виступають сироти.

— Треба нагодувати Рому, — кажу, щоб розвіяти дивне відчуття, яке мене охопило.

— Ви ж умієте це робити? — в голосі стільки надії.

— Якщо у вас є їжа.

— Є! Я ж планував провести вихідні з друзями. Всі запаси на мені! Там повний холодильник набитий! — з ентузіазмом каже хлопець. — А що їдять такі малі шпендики?

— Зараз глянемо, що у вас є, — перехоплюю малого зручніше, і озираюсь в пошуках кухні. — Мене Міра до речі звати, — додаю. Якось абсолютно незручно виходить, що ми незнайомі.

— Артур, — він коротко всміхається. Посмішка осяює його обличчя, мов промінь сонця і на щоках з'являються маленькі милі ямочки. — Кухня там. Нам напевно треба буде відвезти Романа в дитячий будинок, — каже він.

— Думаєте так буде правильно? — зиркаю на нього з-під лоба. Рома мешкається, йому ідея Артура теж не подобається.

— Нехай шукають його маму.

— А вам би лише спекатись його, еге ж? — настрій у мене стрімко псується. — І те, що він там лежатиме в холодному ліжку нікому не потрібний, вас звісно не колише! Аби про свій комфорт подбати!

— Ви нічого про мене не знаєте.

А що мені про нього знати? Хлопчик в дорогому одязі і дорогому будинку, який уявлення не має, як це — боротися за місце під сонцем.