Глава 2. Міра

Амаль знову зникла. Телефон не відповідав, я вже втомилась психувати і плакати втомилась теж. Вона вважала себе дорослою. А я несу за неї відповідальність ще рік. І чим далі, тим складніше мені з моєю сестричкою вживатися. 

Через знайомих і друзів я таки відшукала її можливе місце перебування. Дачний масив “Зелені саді-2”. Саме те, щоб в снігопад пертися туди й шукати малолітку.

Я розумію, чому Амаль мене не попередила. Бо я була б категорично проти. Я вважаю, що їй рано бути такою самостійною. 

Але чого не розумію, так це чому вона так зі мною? Я забрала її з інтернату, як тільки у мене з’явилась така змога. Тоді Амаль було тринадцять. 

За ці чотири роки, що ми жили вдвох, ми пройшли чимало і було б чесно з її боку хоч трохи мене жаліти. Але де там. 

— Вони планували поїхати на дачу до Джмелика, — розповіла однокласниця Амаль. —  Я чула, як домовлялись… 

До дач я дісталась автобусом. А от куди йти далі — не мала жодного уявлення. Який з тих охайних будиночків, що ховались за сніговою завісою, належав однокласнику Амаль я не знала. Вулицю мені назвали, третя від зупинки. А будинок описали як двоповерховий котедж. 

І от я бреду по коліно  в снігу — снігоочисні машини сюди не дістались. З неба вже падає не багато, на вулиці не дуже й холодно. Але якщо врахувати, що мої трирічної давнини чоботи давно мають дірки, то ніг я вже майже не відчуваю. Їхала сюди з таким запалом. А зараз вже знову хочеться плакати від безпомічності. Якщо не знайду сестру, то просто замерзну тут серед наметів. 

Ну не замерзну, звісно. Залізу в якийсь з будиночків і переночую там. Але мені б дуже не хотілось порушувати закон. ТІльки проблем з поліцією мені й не вистачало. 

Саме страх поліції і спонукав мене піти на пошуки Амаль. Якщо вона щось натворить, у мене заберуть опіку. Оштрафують. Амаль знову помістять в інтернат, і… Одним словом нічого хорошого мене не чекає. 

Я зазираю у вікна. Думаю, якби Амаль була в якомусь з них в компанії друзів, їх би було чутно здалеку. Молодь любить шумні вечірки. Але в дачному масиві було дуже тихо. Так тихо, що я навіть почала сумніватись, чи на цих вихідних тут взагалі є люди. 

Аж поки не помітила світло в одному вікні. До цього котеджу вела автомобільна колія, яку вже наполовину припорошив сніг. Отже люди сюди приїхали завсім недавно. Я поправляю шарф, який встиг сповзти з обличчя, і тепер рідкі сніжинки жалять щоки, та крокую до цього будинку. Можливо Амаль там. 

Можливо її бачив той, хто там живе… А може я просто хоч зігріюсь. 

Я підходжу до дверей і гупаю кулаком. У відповідь мені лине дитячий плач. Отже моєї сестри там точно немає. Напевно тут молода сім’я. Стає трохи ніяково. Але сил втікати у мене вже немає. Мені треба бодай короткий перепочинок. І краще я отримаю його легально. 

За кілька хвилин двері відчиняються. На порозі хлопець в світлому худі. Волосся скуйовджене, очі стурбовані, майже перелякані. 

— Добрий вечір, — кажу я. — Я шукаю сестру…

— Як чудово! Здається вона у мене! — він хапає мене за рукав і тягне в приміщення. — Ви собі уявити не можете, який я радий, що ви прийшли. Не знаю, як ви мене відшукали, але це просто прекрасно. 

Дитина за його спиною кричить все гучніше. Я ж просто диву даюсь, як тут могла опинитись Амалія. 

А хлопець тягне мене у маленьку вітальню, яка займає половину першого поверху. 

— Ось! — каже він. — Ваша? — і показує рукою на диван. 

Там ворушиться щось… Те, що видає розпачливі звуки. Я підходжу ближче і бачу дитину. 

— Стривайте, ви вважаєте, що я прийшла за немовлям? — питаю. Крик дитинчати ріже мені нерви. Тож я, не роздумуючи, беру його на руки. Важкеньке. На вигляд рік чи може трохи більше. Вгодоване. Малюк хапається за мене своїми пальчиками і знову починає плакати. Маленьке личко кривиться, між губ видно кілька дрібних зубчиків, з оченят течуть сльози. — Він у вас голодний чи що? 

— Може і голодний, — каже розгублено хлопець. — Я ж уявлення не маю, що вони їдять…

Дивний він. Я трохи заколисую немовля. Незнайомець сказав, що це дівчинка. Але я щось не дуже впевнена. Та і не важливо. Мені треба Амаль шукати, а не розбиратись з проблемами молодого татуся. 

— Ви можете її погодувати? — з благанням каже хлопець. — Бо я з розуму зійду, якщо воно так кричатиме далі. І виїхати звідси не зміг, щоб відвезти дитину в поліцію… А потім забирайте і скажіть вашій матері, щоб вона уважніше ставилась до своїх материнських обов'язків. Їй пощастило, що трапився саме я!

— Це не моя сестра, — кажу я. Але вже чудово розумію, щоб там не трапилось у цього молодика, та дитину я напризволяще з ним не кину. Дивний він, як я вже сказала. Треба з'ясувати все і подбати про безпеку немовляти. Якщо не я то хто?