Глава 1. Артур

— Я вже виїхав, Назаре. Приїду раніше, увімкну опалення, розпалю в каміні, підготую харчі, — кажу в слухавку, з'їжджаючи з автостради на дорогу, що веде до дачного масива, де я нарешті купив собі котедж. Здійснилася давня мрія — невеликий будиночок за містом, де я зможу відпочивати тілом і душею від столичної метушні. 

Сьогодні саме такий випадок, коли ми з друзями вирішили влаштувати собі суто чоловічий вікенд, подивитися бойовики, пограти футбол на компах, побалакати про своє. Одним словом відпочити.

— Дивись, не забудь покласти пиво в холодильник, — сміється мій найкращий друг. В нашій компанії так повелося, що провізія завжди була на мені. Назар відповідав за розваги. Пашка — за дівчат, якщо ті були потрібні. А Микита майже ніколи не п'є, тож він усіх розвозить додому після вечірок. 

— Не за те хвилюєшся. Краще самі не марнуйте часу і теж підтягуйтеся. Погода собача. Сніг мете, що дороги не видно, — раджу я. Ми планували виїхати пізніше всі разом, але я швидше впорався з роботою і продовжувати сидіти в місті було несила.

— Приїдемо, не переживай, — обіцяє той.

— Чекаю тоді. Вимикаюся. Будьте там обережні, — мій позашляховик впевнено пробиває дорогу, переметену завірюхою. Давненько в нас не було такої сніжної зими.

В світлі фар помічаю жінку на зупинці. Одягнена в чорний плащ, вона тримає перед собою... якийсь згорток. Типу дитину чи що? В таку погоду пса на вулицю не виженеш. А вже гуляти з немовлям ідея кошмарна.

Зупиняюся, привідкриваю вікно.

— Їду в "Зелені сади". Вас підвезти?

— Так, будь ласочка! — прощебетала вона і застрибнула в авто на заднє сидіння.

— Куди це ви з дитиною в таку погоду?— питаю, поглядаючи в дзеркало заднього бачення. Жінка зовсім змерзла. Навіть губи посиніли від морозу, а на віях і бровах все ще сніжинки.

— Додому добираюся від родичів. Ви мені біля повороту на Кринці станьте, будь ласка. Там мені вже близько. 

— Може підвезти далі? Заморозите ж маля, — пропоную я. Вона кволо і якось нервово всміхається.

— Ні, не треба. Мене мають зустрічати. Дякую вам.

— Та нема за що, — киваю я. Вона намагається простягнути якусь куп'юру, але я зупиняю її. — Не треба, я ж по дорозі. Купите дитині цукерки... чи що вона там їсть.

— Ви дуже добрий. Хай вас Бог благословить, — щебече вона. А я зупиняю авто. Ось вже й поворот на Кринці. Дорога там теж не розгорнена. Певно, комунальники не встигають. Ледве в місті справляються.

Жінка вистрибнула, а я поїхав собі, думаючи про те, що не дочекаюся приїзду хлопців, треба одразу щось перекусити, бо від ранку не мав в горлі й крихти. Я співвласник мережі автосалонів, тож день сьогодні був у мене не нудний. Управляти бізнесом не так і легко, як може здатися. Особливо, коли за тобою пильно слідкують очі дядька, людини, яка мене всього навчила, взяла в справу і покладає великі надії.

Колесо потрапляє в якусь ямку. Під снігом нічого ж не видно. Авто різко "стрибає". А з заднього сидіння лунає пронизливий дитячий плач.

Не зрозумів.

Шоковано озираюся. Не здалося. Жінка й справді залишила мені даруночок. 

Як можна забути рідну дитину?

Придушую малодушне бажання зупинитися, повернутися назад і розшукати матусю. Розумію, що я залишив її достатньо давно, тож навряд вона досі на повороті.

А якщо вона все ж ненароком? Не встигла забрати дитя?

Але я точно бачив в дзеркалі заднього бачення, як вона рушила в сторону села. 

Хочу зателефонувати в поліцію, але дитина плаче, завірюха посилюється, а на телефоні зникає зв'язок. В темряві чудово видно, як вітер б'є гілками дерев електричні дроти, а від тих розсипаються навсібіч іскри.

— Чшшш, тихо, дитя. Зараз все буде добре, — обіцяю йому, а сам швидко обмірковую ситуацію.

Рішення в мене лише одне — швидше на дачу. Спершу сховати маля від ймовірної небезпеки, а тоді викличу копів, хай знайдуть матір-розтяпу і з'ясують, чи потрібна їй дитина.

Припаркувавшись на подвір'ї біля свого котеджу, я виходжу з авто і хвилини дві не наважуюся взяти маля на руки. Досі мені не доводилося бачити немовля. Воно таке крихітне. Мов скляне. Страшно й дихати в ту сторону.

Та все ж, здолавши паніку, обережно дістаю з автомобіля малечу. Чомусь вирішую, що це дівчинка. Вона захлинається плачем, але на вулиці замовкає. Великі сині очі дивляться на мене перелякано. Губки невнятно плямкають, ніби вона задихається від морозу і вітру.

— Зараз, мала, — кажу їй і поспішаю до будинку. Страшенно незручно відмикати і відкривати двері, тримаючи дитя. Як жінки справляються?

Та менше з тим. Титанічними зусиллями і самогубством моїх нервових кліток, дитя опиняється в вітальні. Кладу дівчинку на диван і швидко вмикаю опалення. Вона ж, певно, зовсім замерзла. Потім повертаюся в авто по продукти, які недбало закидаю в холодильник. Моя гостя кричить-розривається, а я похмуро дивлюся на припаси їжі і не розумію, що з цього можна їй дати. Меню я підбирав для чотирьох чоловіків, а не однієї крихітної леді. Зателефонувати в поліцію не виходить: зв'язку нема. Хвалю небеса, що електрика хоч поки є.