Глава 20

Асторія

Дорога зайняла більше часу, ніж я очікувала. Ми бознаскільки їхали по одноманітній місцевості, так що я ледве не заснула. Землі Оберонів виявилися дуже обширними, навіть більшими, ніж красномовність Сільвана, який теж почав дрімати, аж поки ми не зупинилися перепочити та змінити коней. 

– Приїхали? – садівник здригнувся, протер очі і відкинув фіранку, щоб визирнути назовні. 

Слідом за ним я побачила великий двір коло корчми, який заполоняли карети, вози та екіпажі. Здавалося тут зібрався чи не весь світ і Еля підтвердила це, коли я почула над вухом її голос.

– А, ці гадюки вже починають сповзатися, я думала ми їх випередимо! Ну нічого, ми ще подивимось, як їм сподобається наше знайомство. 

– Елю! – ледь чутно прошепотіла я. – Ти обіцяла!

Вона наче й не чула мене, а вислизнула назовні, тільки вітерець пробіг по салону. Сільван, у якого затерпли від довгого сидіння ноги, з крехтінням розігнувся, і намагаючись поводитись по інструкції, повільно відчинив дверцята. 

– Йой! – почула я майже одразу. – Перепрошую, воно таке маленьке, я не побачив!  

Я висунула голову і застала картину, від якої ледь не знепритомніла. Якби ми й хотіли з’явитися більш ефекто, важко було це зробити. Мій садівник стояв на одній нозі, намагаючись утримати рівновагу, та старався позбутися білого клубка шерсті, який причепився до його черевика. “Клубок” відчайдушно гарчав, а за ним тягнувся червоний повідець, накинутий на руку одній з панянок.

– Неподобство! – заверещала вона. – Приберіть ноги від мого мальтіпу!

 – Незграбний селюк! –вигукнула її компаньонка, гладка пані у яскравому вбранні і капелюсі з цілою клумбою штучних квітів. – Я буду скаржитися, вас не можна пускати в шляхетне товариство! Цю собаку подарував намі сам герцог Оберон!

Пух! Почувся дивний звук, наче лопнула надувна кулька, а через секунду повідець розірвався і песик здійнявся в повітря. Я на мить заплющила очі. Ось і побувала на балу! Якщо з улюбленцем цієї скандальної особи щось трапиться, ми можемо просто повертати назад! Я перевела дух і визинула з карети знову. Святі сили! Песик панянки був живий та здоровий, проте плавно здійнявся в повітря, зробив складний пірует на приземлився просто на капелюх старої крикливої пані. Маленькі зуби вчепилися в пір’я та прикраси, слуга кинувся на допомогу і через секунду вже тримав капелюх, собаку та перуку разом.

– Пані Шпичак, вибачте… – переляканий дворецький спробував все повернути назад. а присутні разом зупинились. щоб подивитись на цю виставу. 

Сільван, на щастя, припинив ловити гав і вчасно скористувався паузою, що опустити підніжку, подати руку і допомогти мені вийти. Весь цей час я чула регіт Ельвіри і раділа тільки тому, що вона зараз не може використати магію на повну силу! 

Ми швидко рушили в бік корчми, над дверима якох красувалася вивіска “Срібне копито” і тільки тут я змогла видихнути. Хотілося десь ховатися, але мене зустріла досить простора зала і назустріч одразу вийшов сам хазяїн. 

– Пані Асторія! – він низько вклонився. хоча по більшості дивився не на мене. а на медальйон баби Доротеї. – Раді вас вітати! Кімнату? 

– Так, – кивнула я. – З ванною, якщо можливо.

– Слухаюсь! Все буде зробленою. як ви бажаєте! Вечеря через годину. Ваш номер…  – він клацнув пальцями і до нього миттю підскочив шустрий хлопчина з ключами. – Номер тринадцать, поруч з кімнатою пані Шпичак! Який день! Стільки поважних гостей! 

Сільван підхопив скриню, яку вже принесли слуги і покрокував позаду, а я почула, як сестра єхидно, майже копіюючи голос прабабці, проскрипіла:

– Поважна та пишна пані Шпичак, виростають крила у її собак. 

Тільки дунув вітер – мальтіпу літа

А у пані у пані Шпичак перука зникає

А потім додала:

– Ти не знаєш цю отруйну жабу, а я з нею вже стикалася! Повір, вона здатна і не на таке, щоб позбутися конкуренток і буде дуже дивно, якщо ми про це скоро не побачимо!