Глава 2

Бабусине віяло і холодна вода – це найменше, що мені зараз потрібно. Я впала на стілець і зробила кілька жадібних ковтків.  

– Тільки благаю тебе, не підіймай шум! – звернувся до мене голос сестри. – Отямилася? У нас не так багато часу, треба дещо терміново обговорити. 

Я потихеньку озирнулася, але в кімнаті не було ніякого руху, отже привид Ельвіри не ховався за фіранкою.

– Звичайно, треба! Але спочатку поясни…

– Так і знала, що доведеться починати з цього, – Еля тяжко зітхнула.

– Вибач, але я досі не вірю. Ти жива? – не дуже приємно звертатися до пустого простору, але іншого вибору не залишалося. 

– Та я ледь горло не зірвала, стільки разів кричала вам, що жива! Що я тільки не робила! За пів року з глузду з’їхати можна! 

– Я не розумію.

Це правда. Знаю, що існують закляття, які можуть зробити людину невидимою. Є такі, що забирають голос, але щоб просто розчинили в повітрі і зробили безтілесною?   

– Я якщо чесно теж не зовсім розумію. Знаю тільки одне, моє тіло зникло, а я сама – ні! Тобто я бачу, чую, можу пересуватись, але мене ніхто не сприймає. Ніхто! Навіть Вельзевул! 

Вельзевул, або Вельчик, як ми його кличемо – наш чорний кіт, не простий, звичайно! Такі живуть кількасот років, отже він допомагав ще бабці Доротеї, яка й назвала його на честь володаря темряви. Такий повинен був відчути поруч заблудшу душу, але ж ні! Талановито прикидався і не подав жодного знаку! 

– Це жахливо! – тільки й могла я сказати, хоча серце підстрибнуло від щастя. Краще невидима сестра, ніж та, якої вже немає серед живих! 

– Точно! – підтвердила вона і трохи заспокоїлась.

– Так що сталося, ти потрапила під прокляття? 

– Може й так. Розумієш, я мало що пам’ятаю, точніше наче нічого і не відбувалося. Я збиралася вже їхати додому. Попрощалася з тіткою і сіла в екіпаж, а коли приїхала, виявилося, що ви всі оглухли і осліпли. Але я весь час була тут!

– Не може бути! – я поплескала себе по щоках. – Мабуть, у мене галюцинації! 

– Хочеш впевнитись? Тоді підійди до дзеркала.

Це пастка. Я почала думати, що в домі темний дух, який прикидається сестрою і насправді ховається в дзеркалі, бо такі хоч і рідко, але можуть оселитися в будинку. Контактувати з ними вкрай небезпечно, тому я не поспішала погодитись на прохання. 

– Пробач, але спочатку я повинна ще дещо спитати. Наше секретне слово.

Ми вигадали це в дитинстві, коли дізналися про відьмячу реінкарнацію. Про те, що ми отримаємо ще шанс “потоптати землю”, але в іншому тілі. Це тішило, але нас не задовольняло одне –  не факт, що тоді ми будемо сестрами близнючками! Може взагалі не впізнаємо одно одну! Саме тоді Ельвіра придумала геніальний вихід – слово, за яким ми впізнаємо одна одну в будь-якому образі.

– Пфф, я думала ти вигадаєш щось складніше для перевірки, але непогано, сестричко, ти не така вже й безнадійна. – почула я голос. – Як же там…  точно: Ad aeternum.

– “Навічно”, – переклала я слово з латини і схопилась, щоб опинитись перед дзеркалом. 

У відображенні не було нічого такого, щоб здивувало. Я сама, у власній сукні, з заплетеними темними косами і медальйоном на шиї. Почала вдивлятися уважніше і тільки тепер помітила щось схоже на напівпрозору тінь у себе за спиною. 

Ця хмарка туману заворушилася, витягнула “руку” й помахала нею, а потім поступово стала оформлюватися в людську подобу. Я різко розвернулася, аж шия заболіла, але в кімнаті нікого не було, отже я могла бачити сестру тільки так – через скло. 

– Тепер віриш? – вона скривила губи і почала поправляти зачіску. 

– Доводиться повірити. Але чому це сталося тільки зараз?

– Думаю справа в медальйоні. Прабабця була та ще штучка, хтозна, які він зберігає закляття! Завдяки їй ти у нас тепер два в одному і темна, і світла! – радісно хіхікнула Ельвіра. – Дуже цікаво, думаю нам це знадобиться.

– Нам?

– Так, люба, бо я не збираюся залишатися невидимкою цілу вічність. Тобі доведеться дізнатись, що сталося насправді. 

– Але ми й так вже підняли всіх кого можливо на ноги! 

Тепер я точно впізнала свою непосидючу сестру. Вона й за кращих часів не вміла годину прожити без пригод, а зараз повинна просто горіти від бажання знайти винного. 

– Ви не там шукаєте! – Ельвіра стиснула кулаки. – Ти хоч слухала мене? Я вже поїхала від тітки в такому вигляді, як зараз! Це сталося не по дорозі, на мене ніхто не нападав і не викрадав мене, як казали ці недолугі детективи. Я просто не помітила, як втратила тіло, аж доки не переступила поріг власного дому! 

– Ти впевнена? - в мене голова пішла обертом від здогадок.

– Ну сама зваж, якби це було інакше, мене б бачили на станції та крутом, де шукали!

Я сіла на краєчок ліжка. В голові крутився мільйон здогадок і всі вони плуталися між собою.   

– Отже, це зробив хтось в домі тітки?! Точно не слуги, може це Шедон… ну той її поважний гість, з яким тебе хотіли познайомити? Але його, як я чула допитували кілька разів, навіть дали Зілля правди! 

Чесно кажучи і я, і мама звинувачували цього зверхнього аристократа в останню чергу. Хіба що в тому, що через нього Ельвіра і поїхала до тітки – такий собі шанс познайомитись з претендентом на руку і серце. Невдалий! Бо для неї Шедон Оберон був занадто “бездоганним”, навіть його найсильніша кровна магія її б не привернула, тому в мене народилася лише одна здогадка.

– Ти нестерпна! – розізлилася Еля. – Тут потрібна заборонена магія дванадцятого рівня! Це тобі не просте зурочення і Шедону таке не по силам. Ти б його бачила! Ходячий кодекс правил, просочений до краю білою магією. Він тільки й може, що начарувати букет лілей! 

Я подивилася у дзеркало. Очі Ельвірі звузилися, а губи почали ворушитися, вимовляючи найстрашніші прокляття, які тільки можна сказати без ризику загубити душу.