Шукач

У цій забігайлівці було так чорно, що мені аж рябіло в очах. Навпомацки я пройшла трохи вглиб, намацала щось схоже на стілець, принаймні, поверхня була пласка, і я сподівалася, що це не стіл для нумерів, які були невеличкого зросту, і для них завжди в таких закладах ставили маленькі столи та стільці. Тут заборонялося користуватися будь-якими ґаджетами, навіть теплоокулярами, які я носила зовні, тому я вимкнула все, аби не привертати до себе увагу.

Симбі, якого я називала жартома Вареник, зітхнув і прошепотів: «П'ятеро марсіанців прямо і сорок п’ять градусів наліво за столиком, стійка тридцять градусів наліво, відстань вісім метрів п’ятдесят чотири сантиметри, бармен – діонісієць, і ще один, гуманоїд, швидше всього землянин, наближається до твого столика. Мабуть, це він». Я напружилась. Чекала.

Симбі знову зітхнув і жалібно спитав: «Можна вже знову поспати? Я з тобою розгублю всі свої властивості. І не забудь гурро, я його люблю найбільше, ти ж знаєш». І я вловила образ позіхаючого кота, який скрутився калачиком і заснув.

Симбі причепився до мене на планеті Курс, куди я забрела випадково, бо на моєму кораблі треба було замінити сонячні батареї. Просто на станції космотехобслуговування вліз мені в голову і почав благати взяти його з собою. Потім я дивувалась, як такий лінивий симбіонт міг бути таким цікавим? Він спав майже цілодобово, і допроситися в нього якоїсь послуги було дуже важко. Але він водночас так любив подорожувати космосом і новими планетами, що я диву давалась. Лінивий турист – цікаве поєднання.

Сьогодні я домовилась із ним, що допоможе мені зорієнтуватися тут в обмін на гурро, яке він дуже любив, а я ненавиділа, ледве стримувала себе від блювотного рефлексу і дякувала Першому Предку, що все минало швидко – Вареник з’їдав усе миттєво, їжа навіть не доходила до шлунку. Прозорою всепроникною амебою цей розумний представник неосяжного і багатоликого Всесвіту сидів у мене на карку і зливався з мозком, горлом та легенями. Повітря йому потрібно було дуже мало, він бачив і чув у будь-яких умовах, окрім кислотних середовищ, але й там, я підозрюю, якось би адаптувався. Саме тому, що ці істоти були дуже ліниві, вони не поширилися по всіх планетах, сиділи на своєму Курсі та спали, періодично виловлюючи з повітря всі поживні речовини, які їм були потрібні для життя.

Ми з Вареником подружилися, пережили чимало пригод, і ось тут на цій чортові чорній планеті я намагалася з його допомогою найняти шукача, який би допоміг мені.

Вареникові це теж було вигідно: по-перше, якщо я не найму сьогодні експерта – швидше всього, я виберу смерть. Бо вирішила покінчити зі своїм життям, бо не жила, а просто існувала. Мені це набридло. А по-друге – симбіонтові тоді теж буде непереливки, знайти інше тіло, яке б терпіло всі його забаганки, було б складно. Чесно кажучи, неможливо, бо для таких, як вони, підходять не всі організми.

Я почула, як поряд скрипнув стілець, і хтось тихим приємним голосом сказав:

- Вітаю вас. Мене звати Віктор. Мабуть, це ми з вами домовлялися про зустріч. Ви ж Оксі?

Я рефлекторно стисла теплоокуляри, які тримала в руках, і сказала:

- Так, доброго космодня. Мені сказали, що ви... е-е-е... допоможете. Я хотіла б вас найняти.

- Мої послуги коштують дорого, - м’яко сказав Віктор.

- Так, я знаю. Уточняла, - кивнула я, хоча побачити мій кивок у непроглядній темряві чоловік не міг. – Якщо ви впораєтеся із завданням, винагорода буде більше, ніж щедра.

- Добре, - чоловік спокійно назвав суму, і я ледь не присвиснула.

- Ви знущаєтеся? – підвищила голос, бо це навіть для моїх можливостей було забагато.

- Імператор Нового Києва був би щедрий, щоб зупинити ваші пошуки, чи не так? Ви, наприклад, можете бути щедра, щоб знайти того, кого шукаєте... Космічна Рада була б теж щедра, щоб, нарешті, повернути одну з найкращих емпаток галактики, - чоловік, здавалося, посміхається там, у темряві. – Якщо додати всі ці щедроти – то сума, названа мною, здаватиметься не такою вже й великою.

- Отже, - зітхнула я, - до вас уже зверталися.

- Я найкращий шукач у цій частині Чумацького Шляху, - в словах чоловіка прозвучала самовдоволеність.

«Погоджуйся, а там буде видно", - раптом прокинувся Вареник.

- Я згодна, - сказала я.

- Чудово, - щира радість прозвучала в голосі шукача, а мене аж пересмикнуло від роздратування. - Ми летимо на Каріот.

Каріот? Невже Роман там? Я мовчки прикинула і сказала:

- Це три доби: на переліт до станції порталу, гіперстрибок, і переліт до місця призначення. Плюс я мушу ще владнати тут, на Темнику, деякі справи, а отже, вилітаємо завтра за земним часом о десятій ранку.

Гм. Слово ранок звучало на цій вічно темній планеті досить несподівано і ностальгійно.

- Я вже готовий, з речами, - повідомив чоловік. – Можу зараз же прибути на корабель. Тільки владнаймо формальності.

Він торкнувся на столі до моєї руки, я теж розтисла кулак, що стискав окуляри, і простягла долоню. У пітьмі наші руки зустрілися, і ми потиснули їх одне одному. Мікрочіпи зреагували миттєво – попередню угоду між нами було укладено. Тепер чоловік мав усі необхідні для члена команди доступи на моєму кораблі. Пізніше ми уточнимо всі фінансові та часові деталі.