27

​МУРАТ 

— Шефе, поки дівчина втомлена, може... втішити?

— Михайле, дивися на дорогу, а не на дівчат. У тебе вдома вагітна дружина.

— Та я не себе маю на увазі, — він з явною насмішкою дивиться на мене у дзеркало заднього виду.

​Відводжу погляд, але звертаюся до нього майже одразу:

— Дізнайся рахунки її кредиторів. Після обіду закрию суму. І признач із ними зустріч, хочу розуміти, хто вони.

— Уже. Шефе, маю сумнів щодо її можливості виїхати за кордон.

— Нехай не буде жодних сумнівів. Поки дівчині потрібні кошти, вона наша. Тож хай і надалі думає, що в неї борг, — кажу це йому, а сам чітко усвідомлюю, що брешу не лише їй, а й собі: я хочу цю Штучку не тільки як перекладача. Мені вперше важливо, щоб дівчина й сама бажала мене.

​Скеровую Михайла до свого офісу. Більше жодних розмов.

​В офісі даю розпорядження щодо найму штату — мені потрібні фахівці та обслуговчий персонал. З цього приводу також телефоную Івану: професійний менеджмент у пріоритеті. З цим виникає проблема, але я вирішую її одним махом: призначаю Михайла своїм тимчасовим заступником. Близько шостої години голова вже йде обертом, а шлунок нагадує про себе.

​— На сьогодні досить, — беру піджак зі спинки стільця. — Мішо, поїхали.

Мій помічник відкладає стос папок, які щойно вивчав, і йде слідом.

​— Шефе, як ви ставитеся до дітей? — запитує він, щойно ми виходимо з офісу.

— Ніяк, — іду до автівки. — Не тому, що не люблю, а тому, що їх у мене немає. Апріорі. Я... працюю чисто. — Дивлюся в його усміхнене обличчя.

— А якщо...

— Ніяких "якщо", Михайле. Краще скажи, що там по нашій справі. ДТП.

​— Нічого. Я телефонував своїй людині в органах, каже, на камерах спостереження видно, як вони рванули за нами в ту саму мить. Але на перехресті... напереріз їм вилетів "мерс" зліва, на своє жовте. Словом, нашої вини тут ніби й немає. Штраф я ще тоді заплатив... Досі не знаю, як на це реагувати. Почуваюся винним. Якби я не натиснув на газ, вони б, певно, проскочили перші, а так... мало того що я їх підрізав ще і... Я ж тоді навіть у дзеркало не дивився.

​— Не звинувачуй себе. Ти зробив це не з власної волі. Якщо не висувають звинувачень, отже, не винні. А що з "мерсом"?

— Жінка. Дивом уціліла. Особу приховують. Жодних даних.

— Зрозуміло, — багатозначно киваю.

— Куди зараз? У ресторан?

— Так... Мішо, давай в інший. Не хочу бачити одну набридливу особу.

— Ви про Вікторію?

— Так.

— Вона подруга Аліни. Ви знали? - Він знову дивиться на мене. - Аліна приходила на зустріч із нею в той день, коли... впала на коліна. По камерах бачив.

— Отакої. Який світ тісний.

— Шефе, я...

— Досить, Мішо. Я втомився. Давай до найближчого закладу, просто поїсти.

​Михайло киває і вмикає поворот.

— Ви пасту любите? Тут її смачно готують. А ще тут чудові страви з риби. І гарні дівчата їх подають.

— Мій шлунок уже згоден на все, — усміхаюся.

​У залі ресторану доволі людно, але є вільні столики на двох. Прямую до них. Міша плететься позаду, вивчаючи екран телефону. Сідаю. Поруч одразу з'являється офіціант, та я доручаю замовлення Михайлові. Дістаю ґаджет і заходжу в месенджер.

​— Мурате... — я рідко чую своє ім'я від нього. Підводжу погляд. — Там, — він киває головою собі за спину, — Аліна.

​Мені достатньо змістити погляд на двадцять градусів ліворуч від його плеча, і побачене стає шоком. Моя лінгвістка в компанії шатенки... плаче. Зараз її образ зовсім не в'яжеться з тим, що я бачив годин п'ять тому. Вольова, зухвала, самодостатня леді перетворилася на сентиментальну дівчинку. Це якийсь нонсенс!.. Сюр!.. Хоча, якщо врахувати всі її проблеми — цілком реалістично.

​Очей відірвати неможливо. Добре, що хоч кліпати можу, інакше подумав би, що сплю. Спостерігаю, як до них підходить офіціант і наповнює келихи, як вона ледь не залпом вливає в себе половину. А потім переводить погляд на мене... Її обличчя кам’яніє, як і моє. Погляд стає відстороненим, читаю в ньому зневагу. Руки — одразу в замок. Але сльози не вщухають.

​Тепер я чітко розумію Михайлове "почуваюся винним".

Мені теж дуже муляє це відчуття.

​— Михайле, оплати дівчатам їхнє замовлення. — Не знаю, що робити в таких випадках, але це перше, що спадає на думку.

АЛІНА 

​Його я аж ніяк не сподівалася тут побачити. Таке враження, що він єдина людина у світі, на якій мої очі не мали б зупинятися. Але "ціль"... не якийсь там олігарх, а саме цей Гад. Йолоп, через якого я вранці втратила частину доходу, бо то мали бути мої преміальні! І Франсуа, якого я майже "вклала на лопатки"...

​Я слухаю співчуття Тетяни, а дивлюся йому у вічі... надто довго, аби не поставити собі питання: "Чому він на мене витріщився?".

Різко відводжу погляд, розтираючи залишки сліз по обличчю. Таня розповідає щось про свого бойфренда, Джека здається, а я думками геть не тут. Стає соромно: вона перейнялася моїм життям, а я її не чую... Але остання фраза сестри ніби протвережує мене.

​— Аліно, у мене немає достатньо грошей, але пів мільйона я тобі гарантую і перекажу на рахунок уже завтра. Ти зможеш погасити половину боргу, чуєш?

​Що? Ми з нею не бачилися пів життя, а вона отак просто готова віддати мені пів "цитруса"?

​— Віддавати поки не треба, мені не горить. Я спробую влаштувати тебе на роботу офіційно до Джека. Працюватимеш онлайн. Зараз багато хто так робить: живе в Україні, працює на закордон. Зі своєю спеціальністю зможеш заробити мільйон уже за кілька місяців. Головне — не сачкуй.

​— Таню, офіційно не вийде. Мене вже "завербували" лінгвісткою. І той, хто це зробив, зараз якимсь дивом сидить за столиком навпроти, — вказую очима.

Сестра одразу повертається, аби побачити мого вербувальника. А поглянувши знову на мене, дивується.

​— Поважна людина тебе взяла... — стукає пальцями по столу. — Але мільйон тобі потрібен. Слухай, а ти не хочеш його звабити? Він чоловік вільний, наскільки пише преса, і досить щедрий, якщо вірити новинам. Буде тобі чоловік, за яким почуватимешся як за кам'яною стіною: надійно, а головне — ситно. — Вона особливо наголошує на слові "ситно".