26

АЛІНА 

Одразу після підписання контракту француз іде. У невеличкому залі залишаємося тільки ми та Михась. Не обідаємо — я відмовилася від їжі. Не хочу. Хочу додому до Соні. Брешу — хочу влити в себе літр червоного, але так, щоб ніхто не бачив. Хоча й удома цього не вийде зробити: Сонька ж "десерт" попросить...

​Відкидаюся на спинку стільця, сплітаю на грудях руки та випростовую ноги під столом. Мимохіть сканую Кая поглядом — він якраз повертається до зали.

​Брутал... Зріст близько 185 см. Бо мій — 170. Завжди однаково укладена чорна чуприна переливається шовком... але на вітер йому краще не виходити. Недосип під очима у вигляді легких мішків і, мабуть, триденна щетина, яку варто було б зголити вже зараз... Широкі плечі підкреслює ідеальний темно-синій піджак. А під сорочкою...

Ні, Аліно, тобі краще не уявляти цього.

​Бажання зваблювати зникає миттю. Він не підходить під опис того мажора, який міг би з легкістю попрощатися зі своїм мільйоном.

​Поки він ішов на мене, я дивилася на нього. Та варто було йому зупинитися навпроти...

​Опускаю погляд. Під його гострими темними очима хочу розчинитися в повітрі... на молекули. За свою витівку.

​— Ходімо? — він подає мені руку так, ніби нічого не сталося. 

​Відчуваю втому, але не дозволяю собі бути слабкою — підводжуся з-за столу сама.

​— Мені потрібно додому, — заявляю, коли він допомагає мені одягнути пальто.

​— Ну звісно, — чую позаду.

​Сарказм?

​Дорогою додому мене ніхто не чіпає. І навіть не дивиться в мій бік. Та я шкірою відчуваю ту напругу, що панує між нами... У голові раптово виникає питання: «От навіщо псувати мені життя, якщо не збираєшся "брати" сам?!»

​Чорт! Ніякого тобі особистого життя, ні мужика з мільйоном!..

​Біля воріт хапаюся за ручку дверцят. Уже збираюся вискочити, мов ошпарена, та мене зупиняє цей Гад, торкнувшись мого зап'ястя. Завмираю. «Що ще?!» — хочеться гаркнути до нього. Але бачачи, як Михайло мовчки виходить з автівки, стає навіть цікаво.

​Повертаю голову до Мурата, який зараз прискіпливо дивиться на мене. У мене враження ніби має що сказати, але збирається мовчати. Великий бос без слів дістає із внутрішньої кишені піджака картку відомого банку і простягає її мені.

​Зіймаю питально брову.

​— Твоя зарплатна. Тут преміальні. Оформлена на твоє ім'я.

​— Я ж не давала жодних документів? — дивуюся. Але бачачи його міну... усе стає зрозумілим. Цьому Гаду навіть не потрібно щось давати, він дістане все сам!

​Чого я злюся — сама не розумію. Але пластик беру. Хоч щось хороше за ці кілька діб...

​Я ще навіть не встигаю дійти до будинку, як у сумочці чую дзвінок. Невідомий номер.

​— Собаки! Як же ви дістали! — я зі злістю повністю вимикаю телефон. Впевнена, що це колектори, бо більше нікому. Але вже за пів години, перевдягнена в домашній одяг, із Сонечком на руках, я знову вмикаю ґаджет — на випадок дзвінка від боса.

​Яківна якраз збирається додому, коли мій айфон знову озивається. Знову невідомий, але номер видимий. Згадую слова Цербера: "З ними так не можна, їхні дзвінки потрібно записувати". Вмикаю диктофон і приймаю виклик.

​— Алло, Аліно? — жіночий голос малознайомий, але все-таки він мені когось нагадує.

​— Так, — відповідаю стримано.

​— Ну нарешті! Я вже думала, що номером помилилася! Це Таня, пам'ятаєш таку? У ляльки в дитинстві разом не гралися, зате часто билися і драпу від батьків до річки давали.

​Чорт, Танька?!

​— Сістер, ти? — я в шоці! Звідки в неї мій номер? — Як ти мене знайшла?

​Поки слухаю відповідь двоюрідної сестри — дядькової доньки, — жестом прошу Яківну зачекати. А після завершення розмови дивлюся "милим янголом" на бабу Шуру — знаю, що подіє.

​— Їдь, — її коротка відповідь, і я зриваюся з місця. За кілька хвилин за мною аж курява встала.

​До ресторану, де маємо зустрітися з Танею, їду на таксі. Розраховуюся карткою, яку мені дав бос (сподіваюся, що тримаю в руках кругленьку суму), і йду до зали. Її впізнаю здалеку: все той же високомірний погляд з оцінкою проходиться по головах присутніх, у якому ні грама цікавості, лише пафос і пошук вигоди. Така вона була в дитинстві, коли нам було по вісім-десять років... Але зараз, побачивши мене, вона розпливається в усмішці. Щирій, не заздрісній! І без сорому кидається мені назустріч з обіймами.

​Чорт, у мене знову сльози... від такої її реакції.

​— Скільки ж ми не бачилися? П'ятнадцять чи більше років? — запитує вона, розглядаючи мене з ніг до голови.

​— Не знаю, — змахую сльозу жалю до себе й радості побачення водночас.

​Вона запрошує за стіл. Замовляє по келиху білого сухого та рибу з овочами.

​— Таню, ти вибач, та в мене грошей кіт наплакав, — мені соромно зізнатися, та кажу як є.

​— Я заплачу. Ти давай розповідай, що в тебе сталося. Мій батько лише нещодавно обмовився про загибель твоїх батьків. Як так? Винних знайшли? — от від кого, а від неї я найменше очікувала співчуття.

​Розповідаю все як є. Вона слухає не перериваючи. Сестра, від якої не було жодного дзвінка чи повідомлення тоді, зараз сидить переді мною зі щирим жалем в очах. І це мене розчулює вкрай!

​Туш точно потекла по щоці... косметика розтерлася... З кожною фразою я ніби повертаюся в минуле, у той злощасний день, який зламав мене назавжди. У ті жорстокі будні, коли від мене відвернулися всі подруги, а знайомі залишили напризволяще. Таня слухає і тримає мою руку... А коли я замовкаю і підводжу погляд, мій зір вихоплює серед людей на іншому кінці залу постать — Мурат Кая. Він дивиться прямо на мене.

​Чо-о-орт...