25

АЛІНА 

На диво, ніч я спала як убита. Навіть кілька дзвінків від колекторів не розбудили мене. Хоча вранці хотілося жбурнути телефоном ще до восьмої. Баба Шура виручила — забрала ґаджет подалі від мене, поки Сонька смачно чмокала під боком.

​— Олександро Яківно, чому ви тут? Мені ж навіть нічим заплатити вам, — не можу дивитися, як вона намагається бути потрібною. Як перебирає дитячі речі й готує мені сніданок замість того, щоб спокійно сидіти у своєму домі та дивитися мелодрами.

​— А де ж мені ще бути, як не тут? — зітхає вона, нагадуючи мені про моє безвихідне становище.

​Видихаю... Знаю, що вона хотіла цим сказати.

​Телефон на столі раптово загудів — дзвінок. Прошу її подати мені ґаджет. Довго дивлюся на екран: Цербер. Відповідати чи ні? Все ж приймаю виклик.

​— Аліно Антонівно, їду по вас. За сорок хвилин маєте бути зібрані.

​— Я не планувала нічого на сьогодні. До того ж учора мене ніхто не попереджав про часті зустрічі.

​— Аліно Антонівно! Зустрічі не часті, вони — щоденні! До того ж вас офіційно зараховано до штату лінгвістом від учора, тож не забудьте взяти паспорт та ІПН із собою.

​— Послухай, Цербере! Навіть якби я й хотіла постійно бути в бізнесі, я не можу з однієї простої причини...

​Та він не слухає, нахабно перериває на пів слові: "Чекатиму біля воріт". І роз’єднує.

​Ах так?! Буде вам лінгвістка! Я вже навіть знаю, що одягнути.

​Яківну відправляю з Сонькою погуляти, обіцяючи, що до 18:00 буду вдома. А сама починаю збиратися. Розум вмикається занадто пізно: коли Цербер телефонує вдруге.

​Чорт, я ж хотіла звабити!?

​Але глянувши на себе в дзеркало, розумію: якраз те, що треба!

​Приймаю виклик.

— Йду, — кажу коротко. І справді йду, взувши лубутени та накинувши пальто.

​Підходжу одразу до задніх дверей автівки.

— Можна наперед, — Мішаня киває і збирається відчинити передні дверцята.

​— Та я вже й тут звикла, — усміхаюсь милим янголятком.

​Він дивиться на мене прискіпливо й довго, ніби відчуває каверзу яку готую, але зрештою відчиняє мені задні двері.

— Merci bien de votre assistance. (Дякую за вашу допомогу.) — Оце ж я і язва!..

МУРАТ 

​Поки чекаю на дівчину, обмірковую, як почати розмову. Впевнений, що ця Штучка закипить ще з порогу, а я не готовий до її вар’ятства. Спускаюся з офісу, коли стрілки годинника завмирають на 10:15. За сорок хвилин маємо бути в ресторані за містом.

​Михайло під’їжджає хвилина у хвилину. Сідаю в автівку і відчуваю зміни в повітрі. Її флюїди та вечірні парфуми говорять самі за себе. Але знати напевно, чого чекати, не можу. Повертаю голову до Аліни, яка незворушно дивиться у вікно.

​— Аліно?

​Дівчина кидає на мене погляд, але мовчить. А я залипаю на її вустах... Яскраво-червона помада надто пасує їй і надто відволікає мою увагу. Зусиллям волі переводжу погляд на її очі. Два океани, у яких зріє бунт.

​— Я прошу тебе: як учора — більше не робити.

​Її брова повзе вгору.

​— Не ігноруй умови контрактів. Як і їхню вартість, — пояснюю.

​— Що сталося? Зайві лимони в кишені тиснуть?

​— Ще не в кишені, — дивлюся у зіниці зухвалої красуні. — Ти лінгвістка. Твоє завдання — перекладати. Сьогодні — французька. Якої я не знаю.

​— О, як? — вона саркастично грає бровами. — Tu ne sais vraiment pas ou tu vas encore faire semblant?  (Справді не знаєш чи знову прикидаєшся?) 

​У цій фразі вловлюю насмішку, однак стримую запал, аби не видати свого нерозуміння мови. Знаю лише кілька слів, та й ті поодинокі, тому просто посміхаюся і відповідаю заготовленою, для неї, фразою: "Je vous serais très reconnaissant".  (Я буду дуже вдячний).

​Кутик її губ повзе вгору, вона киває.

— Гаразд, шефе, — погоджується ніби щиро, проте знову відвертається до шибки.

​Якби ж знати думки цієї прекрасної голівки...

​У залі ресторану допомагаю дівчині зняти пальто і... втрачаю дар мови. Мамо рідна, як не втратити голову ще до приїзду Франсуа? І як вести переговори, коли мозок уже не в контракті, а в контакті... з цією Штучкою?!

​Чорні шкіряні лосини туго обтягують стрункі ніжки, біла сорочка ніби і є, та напівпрозорий чорний корсет зі шнурівкою з-заду геть не вписується в образ лінгвістки. До того ж спереду груди прикриває не сорочка, а ліф корсета. Тільки зараз я помічаю височенні підбори, на мить уявивши їх у себе на спині.

​Зажмурююсь. Ковтаю слину. Відкашлююсь і намагаюся не дивитися нижче помади.

— Це що? — я навіть не можу дібрати слів, щоб озвучити своє питання.

​— Що саме? — вона ледь усміхається і переходить на англійську. — Ти ж учора просив, щоб я потренувала звабливу посмішку? От я і... потренувала. Сьогодні перевіримо звабливість моїх посмішок на французові.

​Аліна розвертається і йде до столика, спокусливо похитуючи стегнами. Це знущання, бо сьогодні я точно не зможу думати про бізнес.

​Протягом перемовин ця Штучка поводиться занадто відверто: плавний рух її руки по стегну видимий не лише мені, а й Франсуа, постійне поправляння волосся за вушко і ця зухвала посмішка, на яку ведеться француз. Він повністю втягнувся в її гру, вмикає режим передбачуваності й зовсім не звертає уваги на мене. І мені це не подобається.

​Стає нестерпно дивитися, як він її клеїть. Я входжу у гру третім гравцем: обіймаю Аліну за плечі, нахиляюся і шепочу те, чого вона точно не очікує почути...

АЛІНА 

​Я якраз домовляюся про знижку у 30%, коли рука Мурата пробирається крізь моє волосся, а чоловічі пальці торкаються шиї. Мене ніби струмом вдаряє. По всьому тілу розсипаються колючі іскри, аж долоні пітніють. Він владно стискає моє праве плече, і від того млісь заволодіває мною конкретно.

​— Продовжуй у тому ж дусі, — шепоче мені на вухо українською, — і додому ти сьогодні не доїдеш. Цей француз мені не настільки вигідний, як норовлива лінгвістка.

​Мурат торкається губами моєї скроні, маркуючи мене як свою власність перед пихатим іноземцем. Дурень!