24

АЛІНА 

Заходжу в дім мов побита. Яківна сидить у вітальні, привітно всміхається мені, а я ні на що не здатна. Навіть на чемну взаємність.

​— Як минув твій день, Аліно? — запитує тихим голосом, який заколисує з порогу.

​Хитаю головою без слів. Сльози починають котитися обличчям, а в голові... мільйони, яких не маю.

Сідаю біля неї поруч.

​— Розумію тебе, дівчинко... — вона зітхає й по-материнськи хилить мене до свого плеча.

​Піддаюся. Мене більше нікому пожаліти...

​— Я піцу спекла. Вперше. Рецепт в інтернеті шукала, як ти мене колись вчила.

​Киваю їй, а сама згадую Кая, якого мала знайти в мережі. Дякую Яківні та прошу ще хвилину побути з донькою, а сама йду до спальні переодягнутися.

​Спідниця й блуза летять у кошик для прання. Натягую домашній затишний костюм, який ще навесні купувала з мамою. І падаю на ліжко, де лежить ноутбук. Відкриваю його. Вводжу ім’я, яке вперше чую.

​Му-рат Ка-я...

​Знаходжу його за фотографією. Всі соцмережі рясніють новиною про «велику шишку» в Україні. Відкриваю офіційний новостний сайт і читаю...

​Мільярдер?! У свої тридцять вісім? Хіба таке реально?.. Меценат... Великий Бос, який має філії по всьому світу... А цікавий птах цей Кая. Треба брати, поки не втік.

​— Алінко? — до мене в кімнату зазирає баба Шура. Виринаю із роздумів, переводячи погляд на неї. — Там до тебе Вікторія приїхала. Спустишся?

​— Скажіть їй, хай чекає, я в душі, — відповідаю Яківні, підморгуючи. А думками я біля турка. Чи араба? Ні, я обов’язково маю його звабити! От тільки все повинно виглядати так, ніби це він зваблює мене.

​Дзвінок від колектора, що саме зараз вібрує в руці, скидаю одним рухом. Збираю волосся у хвіст і йду до Вікулі.

​Ну звісно, сама екстравагантність! Червоні ботфорти ледь не до середини стегна і шкіряні шорти під коротенькою шубкою. А мою шубу ледь не просрала!

​— Привіт, моя хороша! — Вікуля вдає співчуття, широко розкинувши руки для обіймів.

​Ага, так я і повірила. Вітаюся безтурботним голосом і навіть обіймаю подругу. Здогадуюся, чого вона приїхала — вибачатися.

​— Маю вільний вечір, хотіла тебе з одним олігархом познайомити. Тобі ж ще потрібні бабосики? Він чекатиме на нас у ресторані.

​— Отак з ходу? — дивуюся. — Слухай, Вікулю, а ти нічого не хочеш мені розповісти?

​До мене дещо доходить: це ж з її легкої руки я опинилася минулого четверга на співбесіді з тим самим красенем-Гадом. Та подруга фальшиво кліпає очима, ніби не розуміє, про що я.

​— Мурат Кая, — наголошую я.

​Вікуля інтригуюче всміхається, сідає на диван і переплітає ноги.

​— М-мм... красунчик!

​— Оце і все?! — я в шоці.

​— Гаразд. Він відмовив моєму батькові у співпраці. Але вони залишилися в "мирних відносинах", — робить пальцями вушка зайчика. — А ще він постійний клієнт Івана. Тому я трохи в курсі, хто кого шукає.

​Бачу по очах, що це не все. Вікуля не з тих, хто оминув би таку "велику цацу". Вона його або надто добре знає, або надто сильно хоче. І, вочевидь, другий варіант ближчий до істини.

​— Але ти навмисне тоді не сказала мені, що лінгвіста шукає саме він?

​— Лінусь! Я б сказала! Але... — вона розводить руками, — ти не захотіла слухати. До того ж, наскільки мені відомо, ти його вже захомутала. Чи його водія?

​— З чого б це? — схрещую руки на грудях.

​— Мішаня сам приїжджав за твоєю шубкою, коли ти зі своїм мільярдером безвісти зникла, — вона закушує губу й дивиться так, ніби це я їй десь прибрехала.

​Мізкую швидко: за ті хвилини знайомства Цербер жодного разу не назвав свого імені. Все коротко й по суті. Та він взагалі мовчав! Я вже уявляю, як він забирав мою шубку. Її точно не Гад забирав!

​— Твій братик приходив до мене свататися сьогодні вранці, ти це теж знала?

​Тепер її черга «ловити щелепу». Хай знає про свого родича, який вміє плести інтриги не гірше за неї.

​— Він би не посмів. Ну, тобто...

​— Що?! — вона щойно видала своє справжнє ставлення до мене, але швидко замовкла. — Чорт, Вікуля! Я думала, ти зі співчуттям прийшла! А ти...

​— Ліно, я хотіла сказати інше! Він би не посмів мене не попередити, що... піде до тебе.

​— Знаєш подруго! Замість того щоб чесати язиком, краще б заміж вийшла! Заодно спробуєш вишеньку на торті. — Чорт, я на межі зриву! Хоча ні, я вже зірвана, розірвана і викинута морем життя на берег чахнути! — Це ж треба! «Він би не посмів»... ослухатися татка? Чи тебе? У будь-якому разі, він був відвертим зі мною!

​Прибрехала і я, звісно. Його пропозиція бути офіційною дівчиною, майже те ж саме, як і справжнє співчуття від Вікулі.

​— Лін? Ну ти чого, Лін?.. Ну я правда не те мала на увазі.

​Тільки зараз розумію, що по обличчю течуть сльози... Йди ти під три чорти!

​— А знаєш що, Віко? — піднімаю на неї погляд. Вона дивиться з жалем, який я більше не сприймаю всерйоз. — Йшла б ти... до свого олігарха сама. А я вже якось виживу. Із Сонькою.

​Її очі сповнюються жаху. Та мені байдуже.

​— Аліно. Мурат мене відшив. Сказав, що з доньками друзів стосунків не заводить. Я тобі не конкурентка.

​"Конкурентка", мать її... 

​— І тому ти зараз прагнеш познайомити мене ще з одним "суперменом"?! Віко, йди! — фиркаю на неї. Бачу, як вона тягнеться до чашки з кавою, що вже охолола. — Каву в ресторані поп’єш.

​Відвертаюся від подруги й бачу Яківну з дитиною. Чорт, вона ж усе чує!..

​Віка йде. Я підхожу до баби Шури, яка мовчки віддає мені мою дитину.

​Чому ж так... паскудно на душі?