22

АЛІНА 

У залі ресторану перша пика, яку я бачу, належить батьковому колишньому другу. Він явно не очікував зустріти мене тут; надто добре знає мене, а я — його. Після смерті тата він був першим, хто зазіхнув на ті кілька салонів, які батько створив з нуля. І які тепер належать не мені, а моєму колишньому чоловікові.

​Жовч одразу піднялася на язик. Ковтаю. Киваю присутнім, навіть не намагаючись усміхнутися, і звертаю до вбиральні. Опинившись наодинці із собою, спираюся на раковину. Не чекала. Навіть не думала, що опинюся серед них. Бажання зваблювати мільйонерів зникло вмить.

​— Аліно? — двері різко відчиняються, і на порозі з’являється той, хто мене сюди привіз. Той, на кого я «працюю» і через кого потрапила в компанію цих мажорів — Мурат Кая.

​Вирівнюю спину. Хочеться дати йому ляпаса й піти. Але водночас я вперше зважую можливість хоч трохи помститися старому йолопу за рахунок Мурата. Чи «коштом» цього турка. Вже байдуже, що в самої грошей «кури не клюють» — у переносному значенні, звісно.

​— Що сталося? — запитує він англійською. Що ж... доведеться грати.

​— Нічого, — входжу в роль перекладачки й відповідаю мовою якою до мене звернувся.

​— Тоді чому ти втекла?

​— Уже йду заробляти тобі мільйони, — фиркаю у відповідь.

​— Якщо щось...

​— Ніяких «якщо». У мене все гаразд! О'кей?

​Та оминути його не вдається. Він владно хапає мене за зап'ястя й розвертає до себе.

​— Я не хочу, щоб ти плакала на людях. Мені не потрібно, щоб на мене дивилися як на звіра, бо я не такий. Даю тобі ще п'ять хвилин, щоб заспокоїтися. Чекатиму за дверима. А потім ми разом йдемо на переговори.

​Він говорить це низьким голосом, можливо, для когось погрозливо, але я чую в його словах страх. Чорт забирай, якби не той старий пень, що зараз розсівся за столом у залі, я б скористалася і цим — обов'язково б щось утнула, щоб на маківці цього «гастролера» з'явилося бодай три сивих волосини!

​Ми ще кілька довгих секунд дивимося одне одному в очі, а потім він відпускає мене. Я мовчки йду до зали, не чекаючи, поки сльози на віях висохнуть...

​МУРАТ

​Її сльози подіяли на мене зовсім не так, як мали б: зараз я із задоволенням став би для неї «жилеткою». Та в моєму графіку немає часу на сентименти. Хіба що вночі, на яку вона не погодиться за жодних обставин — у цьому я більш ніж певен. Ті п'ять хвилин, які призначалися їй, використовую сам: вмиваюся холодною водою, щоб отямитися, і повертаюся до зали.

​Аліна вже щосили щебече з трьома конкурентами українською, жартуючи у відповідь на їхні кпини. Це для мене щось нове. Вдаю, що нічого не розумію, і сідаю поруч.

​— Аліно, як він тебе знайшов? — голос найстаршого з трійці привертає мою увагу, та я залишаюся незворушним.

​— Анатолію Вікторовичу, а як знаходять хороших фахівців? — від мене не ховається її сарказм. — Через агентство.

​Я відкидаюся на спинку стільця з тією самою непроникною міною. Аліна нарешті зиркає на мене, і її погляд настільки красномовний, що я вже бачу провал цього контракту. Що робити — не знаю. Вперше не знаю! Мабуть, і далі вдаватиму дурня...

​Протягом години ми спілкуємося через дівчину, яка постійно перекручує мої слова та умови. А на прохання не робити цього вона лише чарівно усміхається та ігнорує мене на повну. Крах контракту я відчуваю тоді, коли ця Штучка завищує для них вартість чи не втричі. Чорт, оце я влип! Три з половиною мільйони євро від українського мільйонера я навряд чи отримаю. А дівчина так увійшла в роль, тиснучи на бізнесмена, що навіть не звертає уваги на мою ногу, яка вже майже відверто штовхає її коліно під столом.

​Я подумки прощаюся з грошима, аж раптом чую його: «Згоден».

​Обережно підводжу погляд на свою... лінгвістку. «Що це було?» — запитую самими очима. А вона...

​— У такому разі, панове, пропоную скріпити угоду ігристим, — вона першою переможно піднімає келих, інші наслідують її приклад.

​Я все ще кліпаю очима, як дурень, але беру свій келих. Втамувавши спрагу, знову дивлюся на підлеглу, не вірячи власним вухам.

​— І... — вона бере теку, яку я хвилину тому подумки порвав на шматки. — Поставте свої підписи тут. — Тицяє пальцем у потрібне місце.

​— Так одразу? — один із них підозріло глянув на мене.

​— Не варто відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні, — голосно звертається вона до земляків. А потім значно тихіше додає найрозумнішому: — Врахуйте, що я вмовила Кая знизити початкову ціну.

​Що?!!! Я ледь не попирхнувся.

​Я в шоці...