21

​АЛІНА 

— Ну, «ви» то «ви», — він відходить від мене, і я нарешті можу вдихнути на повні легені.

​— Сподіваюся, твоя мізантропія не вплине на нашу подальшу співпрацю, — чую його спокійний тон, і мене знову рве на шматки.

​— Ксенофобія! — відповідаю уїдливо, по складах. — Можу навіть пояснити чому!

​— Твої пояснення зараз ні до чого хорошого не призведуть, тож рекомендую притримати емоції до слушної миті.

​— Я б залюбки, та мені не дають можливості мовчати, — розводжу руками.

​Господи, звідки в мені стільки отрути?! Здається, я настільки стримую себе, аби не бовкнути зайвого, що навіть язик вирішив пожити власним життям!

​— Ходімо. Сьогодні покажете себе в ділі, — він торкається мого попереку, а мене… ніби стрілою проткнуло в цю мить!

​Вириваюся з лап цього гада, щоб, не дай Боже, не зомліти від цих бісових дотиків! Мліти від його нахабства точно не варто…

МУРАТ 

​Хм. А дівчинка смачна. Хоч і надто гостра на язик. Пальця в рот не клади — по лікоть відкусить. Таку буде нелегко приручити. Доведеться чекати, поки сама захоче більшого…

​— Аліно, у нас сьогодні зустріч із конкурентами в заміському ресторані. За годину їзди звідси. Ми трохи запізнимося, але вони того варті. Твоє завдання — вести переговори українською, якої я не розумію… Ввечері Міша закине тебе додому, — кажу це їй і бачу, як вона ступориться. Дівчина зводить на мене свої красиві очі й лупає довгими віями, поки я насолоджуюся її вродою.

​— Прошу, — жестом указую на двері ліфта, що щойно відчинилися. Вона відповідає французькою. Впевнений, репліка не варта моєї уваги, тож… киваю, зробивши розумну міну, і виходжу слідом.

​В автівці я всю дорогу витріщаюся на цю красуню, яка так пікантно схрестила ніжки. Невже не розуміє, як це діє на чоловіків?..

АЛІНА 

​Дорогою намагаюся зануритися у власні думки, проте цей йолоп своєю присутністю навіть про Соньку подумати не дає. І все одно я дістаю телефон і пишу Яківні: «зі мною все гаразд», але не відправляю — видаляю і запитую, як там моє Сонечко. Отримую відповідь «усе добре, спить» і вимикаю телефон, бо ліве вухо просто палає під його прискіпливим поглядом.

​— Що? — не можу стримати невдоволення. Як і сироти, що бігають по хребту зверху вниз. Мабуть, на мене так діють його парфуми — стовідсотково мають у складі феромони.

​— Нічого, — він різко відводить погляд. — Ми майже на місці. Рекомендую потренувати звабливу усмішку, з якою виступатимете перед місцевими чинами.

​— Що, вибачте, потренувати?! — у мене просто шок від почутого. —  Я вам не пройда з ескорту, щоб тренувати «звабливі усмішки»! Я — перекладач. Лінгвіст! Моє завдання — не світити обличчям перед мужиками й не виконувати їхні забаганки, а перекладати суть розмови між двома двоногими істотами! Конкретно вами і ще одним йо… подібним до вас!

​— О, як? — Він здіймає брову, а мене кидає в жар.

​— О, так! А усмішки, «звабливі», тренуйте самі! Впевнена, вони вам знадобляться! Михайле, дайте шефу дзеркальце, воно висувається з вашого козирка, — кажу це, а в самої коліна трусяться від люті на цього… Кая! Треба буде пошукати в інтернеті, що він за птах.

​Михась якраз припаркувався, тож я дозволяю собі залишити цих двох на кілька хвилин! Хай насолодяться розмовою про мене. Впевнена, їм ще багато відкриттів доведеться зробити, перш ніж зрозуміти мою ненависть на таких як самі!

​Чомусь образа тисне, і в горлі стоїть клубок. Стою на вулиці перед дверима закладу. В ресторан одна заходити не хочу — раптом там і справді все не так, як я очікую, і мені доведеться не тільки всміхатися, а й… плазувати. Нарешті два йолопи виходять з авто і йдуть до мене. Один відчиняє переді мною двері, поки інший так само торкається мого попереку, легенько підштовхуючи вперед.

​Чорт! Чому ж тіло так на нього реагує — сироти по шкірі та млість у колінах?