20

МУРАТ 

Набираю номер Міші. Той щойно залишив мої апартаменти, але я мушу запитати ще дещо.

​— Мішо, ти назвав два прізвища: Бойлик і Бойко. Дівчина заміжня?

— Розлучена. Залишилася на прізвищі чоловіка.

Прекрасно!

— Тоді у неї мав залишитися бізнес батька? — запитую.

— Не володію цією інформацією. Дізнаюся.

— Їй нічого не кажи. Поки що. Маю все обдумати. Натомість дізнайся все про цього Бойлика. Хочу розуміти, що він за тип.

— Зрозумів, — чую коротку згоду і роз’єдную зв'язок.

​Очікування Аліни перетворюється для мене на каторгу. Думки про ту ДТП розривають мозок на друзки, а перед очима стоїть вона: у короткій сукні, зі спокусливими червоними губами, під руку з водієм «татка». Не люблю жити здогадками, та вона явно щось затіває. Можливо, шукає багатого чоловіка, а можливо… підозрює старого олігарха у вбивстві своїх батьків? Якщо так, доведеться добре попітніти, щоб вона залишилася лінгвісткою біля мене. Але… якщо є бізнес, навіщо їй здалася співбесіда на посаду перекладача?

​Мамо рідна, я заплутався… Одне розумію напевно: тепер точно доведеться чекати звинувачень від місцевих чиновників та правоохоронців.

​Я знову беру до рук телефон. Довго кручу його в пальцях. Думки про конференцію… але ж минуло п’ять місяців. Мене точно засудять. Навіть якщо не посадять.

​Аби не гаяти часу на роздуми, телефоную батькам. Отримавши кілька порад, трохи заспокоююся. Завершую розмову і нарешті зустрічаю дівчину-Штучку.

​Зараз на Аліну дивлюся зовсім іншими очима — відчуваю провину.

​— Вітаю. — Бажати їй доброго дня в цьому випадку — наче знущання. Дивлюся у скельця її окулярів, які вона, вочевидь, одягла для іміджу. В них вона має надто привабливий вигляд. І ці спокусливі губи кольору стиглої ягоди… Згадую поцілунок, і стає важко дихати. Такі жінки не для бізнесу створені, а для гри в кохання.

​Ковтаю слину.

​— Шефе, — Михайло переймає мою увагу на себе. — У вас перша зустріч за годину. Просто нагадую.

​Дякую йому кивком і повертаюся до неї.

— Як я бачу, ви готові до співпраці?

— Ні, — відповідає вона з театральною байдужістю, схрестивши руки на грудях.

— Але ж ви тут!

— Це тому, що мене змусили! — зривається вона.

​Дівчина норовливою кобилкою проходить повз, похитуючи стегнами. Закочує очі і, так і не розімкнувши рук, сідає на бильце крісла, закинувши ногу на ногу й відвернувшись до вікна.

​Ох і… Штучка!

​— Аліно, ваша надмірна активність виводить мене з рівноваги. Тому… прошу вас бути максимально стриманою в розмові зі мною.

— А то що? Закриєте мені рот своїм?

— Я так розумію, тобі сподобалося? — намагаюся не пирхнути зо сміху.

— Та пішов ти… — вона б продовжила, я певен у цьому на тисячу відсотків, та Михайло голосно кашлянув.

​— Кхм. Вибачте, — він демонструє мені телефон. — Маю терміновий дзвінок.

— Угу, — хитаю головою і знову переводжу погляд на дівчину.

​АЛІНА

​Чорт, Цербер виходить, а цей ідеал неідеальний іде на мене повільно й упевнено. Як рись до здобичі. Але найстрашніше те, що в цей момент я розумію: від нього надто приємно пахне, щоб не тліти полум’ям.

​Не дивлюся на нього, але вирівнюю спину, підвівшись із бильця. Так я почуваюся бодай трохи впевненіше, і в разі чого… рука напоготові "розсікти повітря". Просто не люблю, коли мене заганяють у кут.

​Та цей Гад зупиняється надто близько. Майже впритул, торкаючись своїм лівим рукавом мого правого.

​— Аліно, я бачу вашу неприязнь, і вона мене неабияк дратує. Що я вам зробив? — сканує поглядом моє обличчя. Тільки тоді я дивлюся йому у вічі.

— Якщо не брати до уваги скаргу, через яку мене вигнали з посади адміністратора цього готелю, — обводжу поглядом апартаменти аби тільки не дивитися на нього, — то… майже нічого. Сорочку ти мені повернув.

​— По-перше, давай визначимося: ми на «ти» чи на «ви». По-друге… — Він видихає мені у вухо, і це розпечене повітря викликає табуни мурашок по тілу. — Я не писав на тебе жодних скарг. Я не воюю з жінками, Аліно. Але заради нашої співпраці я дізнаюся, хто це зробив. Мені вже й самому цікаво. А в ресторані… ви самі на мене налетіли, я вас «у позу» не ставив, хоча, зізнатися, ви мені симпатична. То як? Мир?

​Повертаю голову і спрямовую погляд прямо в очі. Не вірю! Але… вірю. І здогадуюся, хто вчинив цю підлість: Анастасія. Вона тоді стояла біля ліфта і все бачила. Ну, курва! Але йому не поспішаю чіпляти корону. Її в мене треба заслужити ділом, а не словом! Проте щось я явно пропустила. Ця вискочка заполонила всі думки трохи невчасно…

​— Отже, одне питання майже вирішене. Залишилося перше: «ти» чи… «ви»?

​Якого біса він шукає відповіді в моїх очах? Я й так можу сказати!

​— «Ви», — пирхаю я. І нехай не думає, що мене так просто підкорити!