19

АЛІНА

Ковтаю, не прожувавши.

​— Михайле, я... — хочу сказати, що нікуди не поїду, але він різко повертається з порогу і однією фразою затуляє мені рот.

​— Аліно Антонівно, це у ваших інтересах! Перевдягніться до зустрічі з конкурентами.

​Яка ще в біса зустріч, коли я йому нічого не обіцяла?!

​Йду наверх у свою кімнату, сідаю за стіл і дивлюся на себе в дзеркало...

​Я втомилася. Під очима видно недосип, а в голові самі лише мільйони, мільйони, мільйони... Чорт! Вони мені й справді потрібні! А цей Гад уже навіть знає, як мене по батькові, тож немає сумніву — він знає про мене геть усе! І, впевнена, планує скористатися моєю безвихіддю!

​А зась йому! Не він, а я ним скористаюся! І на повну!

​Знімаю светр. Беру помаду. Червону!

​— Якщо вже я тобі так потрібна, гаразд! Будуть тобі контракти! — психую. Я ще ніколи так не витріпувала собі нерви, як зараз.

​Приміряю в дзеркалі найпривабливішу усмішку, на яку тільки здатна. До конкурентів? Гаразд, будуть тобі конкуренти, пупсику! Але раптом чую дзвінок свого телефону в одному з пакунків.

​Підводжуся з пуфика і йду до ліжка. Беру перший пакет, великий: моя шуба, яку я залишила біля Вікулі в клубі, — відставляю; сумочка — моя, а в ній телефон. Дістаю ґаджет і відповідаю на невідомий номер.

​Колектори...

​Очі лізуть на лоба. На нервах схоплююся і міряю кімнату кроками.

​— Так, я знаю, що винна вам! І знаю скільки! І знаю до якого числа і навіть у який банк... Чорт! — З моєї руки різко висмикують айфон, я не встигаю навіть завершити фразу.

​— Перетелефонуйте пізніше. Будь. Ласка, — говорить у слухавку Цербер, виділяючи останні два слова. І вимикає телефон.

​— Яка категоричність!.. Слухай, Мішо! Тебе в дитинстві не вчили, що не можна відбирати іграшки у чужих людей?

​— З колекторами так не можна. Їхні дзвінки потрібно записувати, а потім подавати на них до суду. Якщо потрібен адвокат — звертайтеся, — каже Михась, склавши руки перед собою.

​— Ну просто іронія долі: один владний, інший — при владі.

​— У вашому випадку ви маєте право не сплачувати борг згідно із законом... — він перераховує мені пункти-підпункти, а я відверто дивуюся: він що, не розуміє, що з тими людьми це не спрацює? Що будинок у будь-якому разі вже НЕ МІЙ?!

​— Михайле, я зрозуміла, що ви обізнані з моїм життям. Можете мені пояснити: навіщо видирати з рук ґаджет і що ви робите в моїй кімнаті?! А якби я була гола?

​— Аліно, — звертається він уже зовсім іншим голосом: нижчим, м’якшим, проникливим. Тихішим. У мене навіть сироти по шкірі від цього тону: майже як у батька... того дня, вранці, перед від’їздом. — Збирайтеся. Мурат вас дуже чекає.

​— Угу, — навмисне відповідаю із сарказмом.

​— Мгу?

​Пхе!.. Але це я вже про себе.

​Він виходить, а до мене тільки зараз доходить, що Яківни й досі немає. Скільки їх немає — годину? Більше? Чому так довго?

​Хапаю телефон і набираю бабу Шуру. З’ясувавши, що вони в неї вдома, тихо зітхаю — все гаразд.

​— Олександро Яківно, мені доведеться цей день провести не вдома. Зможете... допомогти з Сонею? — у мене вже язик не повертається просити, але іншого виходу немає. Баба Шура погоджується і навіть відправляє мене «розвіятися з подругами»...

​У другий пакунок заглядаю без ентузіазму — коробка, а в ній... блузка. Та сама, яку мені облили кавою, тільки нова. З біркою.

​Чорт... Він що, справді розповів йому про мій «бзик» учора в машині? І Гад презентував мені... сорочку? Мабуть, думає, що так відкупився? Ага, зась!

​— Ще й роботу в готелі мені повернеш, і за моральні збитки заплатиш! — бурмочу собі під ніс.

​Відставляю сорочку і вдягаю свою не улюблену синю та білу спідницю. Волосся — у високий хвіст. Ні, краще в ґульку на потилиці. Я ж не їду «його зваблювати», я ж «на зустріч із конкурентами»...