18

​МУРАТ 

— Мішо! — я сьогодні взагалі не в дусі, а він кудись завіявся. — Михайле! Де тебе носить?!

​Йду по аптечку. Дістаю пігулки від головного болю. Вчора не пив, а голова — ніби три літри в себе влив. Стискаю скроні до болю в пальцях, щоб хоч трохи втамувати мігрень. Залишаюся біля вікна, аж поки не чую стук у двері. Обертаюся: голова Міші вкрадливо просунулася в шпарину. Не стримую сарказму:

​— Ти такий брутал на людях і такий комік у житті... Я тебе кликав: зателефонуй адміну, мені потрібен розпорядок на сьогодні та завтра. І... що там по дівчині?

Він заходить в номер.

​— Я якраз маю відповіді щодо неї. І щодо розпорядку на тиждень.

​— Аліна, — наголошую я.

​Михайло киває. Дістає з теки папери і починає зачитувати:

​— Бойлик Аліна Антонівна. 27 повних років. Народилася в Києві. Батьки: Антон Бойко та Марія Гончарова. Вони... загинули п’ять місяців тому в автокатастрофі. Дівчина живе сама в батьківському будинку за адресою, куди я її вчора відвіз. До речі, брокер написав, що наступного тижня можна оглянути ще один особняк у тому ж районі.

​— Будинок зараз не головне. Далі?

​— Маю сумніви, що не головне, але... про це згодом. Дівчині потрібні гроші. — Він дивиться на мене так, ніби я вже маю їх викласти на стіл.

​— Мені теж вони потрібні, тому я і хочу отримати цю... Штучку.

​— Так, ви її отримаєте, якщо дасте «лимон» зеленими.

​— Це вона тобі сказала? Чи ти сам вигадав?

​— Пробачте, я зациклився. Вона згадувала, але я не надав цьому значення, а сьогодні... У неї борг. Її батько заставив будинок банку в день своєї аварії. Тепер дівчину тероризують колектори, дали термін на погашення до п’ятого березня.

​— Тобто у неї борги, а вона відмовляється від перспективної роботи лінгвісткою? Ти поясниш мені, чому так? — запитую помічника, який розгублено кліпає очима. Зітхаю. — Хто її батьки?

​— Вони не з «наших». Корупціонери. Батько обіймав посаду в раді, був...

​— Був, — перериваю його мимрення. — Він, Михайле, був! Що з ДТП? Хтось вижив?

​— Ні. Обоє, він і дружина, загинули.

​— Винуватців знайшли? — Щось мені не подобається ця історія. Взяти мільйон під відсотки, щоб того ж дня загинути? Чи інсценувати смерть? Але ж є донька...

​— Уже так.

​— І хто вони?

​— Боюся, вам не сподобається відповідь.

​Здіймаю брову. Тільки зараз відходжу від вікна й опускаюся в крісло. У грудях щось глухо защемило. Кривлюся, але підводжу погляд на свого оратора.

​— Мішо, не тягни гуму. Кажи.

​— Ми, — Михайло дивиться на мене винними очима. — Конкретно я.

​— Тобто як це — «ми»? — пропускаю повз вуха "я".

​— У серпні ви запізнювалися на зустріч, і я натиснув на газ, підрізавши автівку на шляху з Києва до ресторану. Світлофор блимав жовтим. Ми встигли проскочити, а вони... — Він мне в руках папери. — Напевно, не встигли скинути швидкість. Експерти кажуть, що був кейс. І він був відкритим. Попіл свідчить про згоряння цінних паперів.

​Дивлюся на свою людину і не знаю, чи вірити. У мене не просто шок — емоції вимкнулися зовсім. І за весь цей час жодних підозр! Жодних звинувачень чи натяків на мою провину! Лише якийсь нікчемний блогер до чогось докопався й висвітлив "справу" на весь світ.

​Ковтаю клубок у горлі. Не думав, що колись опинюся в такому лайні. А ще ці зустрічі з нею... Як тут не повірити в долю? Життя саме тиче мене носом у минуле, аби я виправив помилки...

​— Привези мені дівчину. — Ще не знаю, що їй скажу, але розмова має відбутися. Відбріхуватися — не вихід, ховатися — теж.

​Та Михайло тупцює біля дверей.

​— Є ще дещо, — вже й казати боїться.

​— Я слухаю, — киваю. В районі серця досі щемить, тисну кулаком на грудину. На головний біль уже начхати.

​— Вона сказала, що вона з «причепом». Я не знаю, що це означає. Дружина каже, це може бути що завгодно.

​— «Причеп»? Це означає багато чого. Зокрема сам борг. Прив’язка до місця. — На тлі цього стресу її фінансові «причепи» для мене — дрібниця. Знаю напевно: маю владнати всі її проблеми, бо я є їхньою причиною.

​— Шефе... останнє.

​— Сподіваюся, не найважливіше.

​Міша ледь усміхається.

​— Ну, як сказати. На тлі всього іншого — дрібниця. Для нас... Вчора Аліна вичитала мене за зіпсовану блузку. Дружина підказала, де можна купити гарну. Дозволите?

​— Мені що, і дружину твою на пів ставки гардеробницею брати? — іронізую я.

​Він ніяковіє.

​— Їдь, — відпускаю його. А сам прокручую в голові все, що скажу дівчині. А потім мені прострілює дещо:  Бойлик та Бойко.