17

АЛІНА 

Дивлюся на блондина, який розкинувся на моєму дивані, і власним очам не вірю. Зачіска — ніби полірований паркет: пів літра лаку на волоссі. «Лук» відповідний: світлий костюм поверх чорної футболки, що обтягує точені кубики преса, і пасок... всіяний камінням. Має вигляд, ніби щойно вийшов із дизайнерської крамниці й помилився дверима, переплутавши мій дім із нічним клубом. А усмішка — чисте luxury! Зі звабливою ямочкою на щоці.

​Цей старанно вибудуваний образ настільки кричить про брутальність, що навіть до рівня «мажора» не дотягує.

​Спускаюся сходами, роззираючись у пошуках Івана. Та його немає, як і Яківни з Софією. Відсутності останніх я подумки радію.

​— Неочікувано, — не приховую здивування.

​— У тебе тут було відчинено, тож я... — розводить він руками.

​Дивно, коли це ми перейшли на «ти»?

​— Без Івана? — мій шок стає ще помітнішим, а усмішка балансує на межі іронії.

​— Іван дав адресу. Попросив навідатись... — нервує. — Запитати, як ти. Ну, після того випадку на співбесіді з роботодавцем?

​Він відкидає полу піджака, засунувши руку в кишеню штанів. Мабуть, щоб я оцінила, як часто він відвідує спортзал? Років три тому я б зацінила, та не зараз. Трохи виросла, надто вже подорослішала після розлучення. Та й мільйонами від нього не пахне — лише цитрусом.

​Ледь стримуюся, щоб не закотити очі — настільки фальшиво він виглядає. Я б ще повірила у щось подібне, якби цей візит стався наступного дня і на місці Романа був сам Іван, а так...

​Відвертаюся до крекерів — цю брехню треба чимось заїсти. Беру піалу і вже готуюся слухати його «підкат» далі. Поглядом випадково проходжуся по вікнах і ціпенію.

​— Романе, — кладу печиво до рота, — ти кажеш, Іван послав тебе запитати, як я почуваюся?

​— Ну... ми з ним розмовляли... А що?

​— Нічого, просто... він уже й сам тут.

​Вказую поглядом на вікно за спиною красунчика, де розмірено крокує справжній «мажор». Зачіска тріпоче на вітрі; джинси — класичного крою, як завжди; і пальто, в яке він кутається. Оце мажор, якого можна брати! Цікаво, скільки мільйонів у його гаманці? А ще цікавіше — чому я раптом знадобилася обом?

​Повертаюся до кавоварки. Поки «справжній» мажор дійде до дому, якраз зроблю собі каву.

​Дзвінок у двері. Несподівано — виявляється, цей вміє чекати. Йду відчиняти. Посмішку втримати не вдається, сподіваюся, вона схожа на звабливу, якщо не на ввічливу.

​— Привіт. Маю до тебе розмову. Скоріше прохання. Запросиш увійти? — випалює на одному подиху. Хвилюється або почувається винним. Але він точно не з тих, хто посилає замість себе інших. Цього хтивого «мена» я знаю: зустрічалися в домі його батьків не раз ще до мого заміжжя.

​— Так, будь ласка, — запрошую жестом. Сама вже подумки потираю ручки, бо зараз точно щось буде.

​— Дякую, — він проходить, дивлячись у підлогу. — Можна кави? Я ще сьогодні не пив.

​«О як?» — сказав би Цербер. Та я Аліна Антонівна Бойлик, тому пропоную інше:

​— Крекери будеш? — дивлюся йому прямо в очі. Він ще не бачить свого замісника, а я вже уявляю, як його очі полізуть на лоба, коли він обернеться.

​Він занадто довго «жує язика» як для простого запитання. Але зрештою киває і продовжує:

​— Мені потрібно, щоб ти погодилася на одну вакансію. Але при цьому сказала замовнику, що ти моя дівчина. Я... пропоную тобі бути нею офіційно.

​— О як? — кидаю до рота крекер, вражена тим, як усе складається мені на руку. Бути з тим, хто мені так потрібен — із мільйонером! Тим часом спостерігаю за ніяковістю Романа за спиною в Івана. Слів немає.

​Обходжу Ваню, стримуючи сміх. Це ж кому я так знадобилася і з якою метою, що Іван сам мене ледь не під вінець зве? В цю саму мить потилицею відчуваю його гострий погляд. Впевнена — це через те, що Роман у мене вдома.

​Беру свою каву, не випускаючи крекерів. Повертаюся до сходів і вмощуюсь у позі лотоса — джинси дозволяють. Хочу в повній мірі насолодитися цими двома бовдурами! Давно в мене не було залицяльників, а тут одразу двоє, ще й у моєму домі. Обидва "зависли", дивлячись один на одного, як голодні вовки. От тільки Роман помітно "дрейфує".

​Дивлюся це "кіно" і думаю: хоч би Яківна з Сонькою не зайшли. Не хочу, щоб ці двоє бачили малу. Впевнена, якби вони знали про Софу, сюди б не приперлися. Навіть Іван зі своєю «смачною» пропозицією.

​Та двері клацають. Подумки лаю Яківну за невчашний візит, але на порозі вітальні бачу зовсім іншу людину: Цербера.

​Рука з крекером завмирає біля рота, поки він зупиняється з двома пакунками навпроти мене. А потім поволі холодним поглядом обводить кімнату, зупиняючись на двох "півнях". Які в свою чергу уже повернули голови на нього.

Починаю думати: може, я сплю? Не може бути, щоб усі троє одночасно опинилися в моєму домі! І тут чую дзвінок свого мобільного — невідомо в кого з них.

​— Пробачте, — звертається до мене Цербер і з безтурботним виглядом протягує мені пакунки. — Двері були відчинені. Мабуть, хтось із ваших гостей неввічливо забув їх зачинити. Ваші речі, Аліно Антонівно.

​— Речі? — запитую, так і не прожувавши.

​— Угу. Забрав у шефа вранці. Він просив передати. А ще відвезти вас до нього, щоб ви не витрачали коштів на таксі.

​Дивлюся на нього й нічого не розумію: що означає «забрав у шефа»? Вони що, були в його номері? А «відвезти до нього»? І ця вільна манера спілкування, ніби він тут головний, а я вже належу його босу...

​— Я зачекаю на вас в автомобілі. Перевдягніться. І не забудьте телефон, він у вашій сумочці, — він вказує на пакунки, які я вже тримаю. А потім звертається до потенційних женихів: — А вас, панове, прошу на вихід. У нас обмаль часу. Та і в мене теж... настрій нікудишній.

​Усвідомлюю, що так і стою, не прожувавши. А ті два придурки опустивши голови топають до виходу.

​Стоп! Що це щойно було?!