16

АЛІНА 

Їду на задньому сидінні автівки. Мене так і не відпустили саму: Мішаня везе.

​— Гей, Мішо! Ти хоч знаєш, куди треба їхати? — зазираю в обличчя цьому посіпаці.

Та воно в нього кам’яне: жодної реакції. Мені залишається лише зітхати.

​Відкидаюся на спинку сидіння з думками про Соню. І про сумочку з шубою, що залишилися біля Віки в клубі. Вічно я кудись вляпаюся! Сиділа б собі на місці, чекала на «папіка» Маргарити й ні про що не думала... так ні — треба було мільйонера зваблювати!

​Вдаюся до хитрощів:

— Слухай, Мішаню! А може, ти мене до клубу завезеш, га?

Та він лише кидає погляд у дзеркало заднього виду.

— Мішо, там мої речі, взагалі-то! Якщо ти забув, ти мене в одній сукні звідти забрав!

— Шеф сказав додому, значить — додому.

​От паразит...

​Дивлюся у вікно. Я так і не назвала адресу, але, схоже, він її й без нагадувань знає.

Не помилилася! Аж прикро стає: Цербер зупиняє машину біля самих воріт.

— Приїхали, — кидає він, не вимикаючи двигуна.

​А я сиджу. Вивчаю зухвальство в його очах через дзеркало. Розумію: про мене точно збирали інформацію. Або Іван здав, бо на співбесіді я жодних анкет не заповнювала.

​— Навіть не сумніваюся, що ти знаєш про моє життя геть усе! — Виходити вже не поспішаю. — Можливо, тобі відомо і про мої борги перед всесвітом?

— Гм? — він піднімає брову, повертаючи голову до мене.

Цей телепень ніби й розмовляти вміє, але слів зовсім не в’яже...

​— Кажу: мільйон потрібен!

— Чимало. Раджу звернутися до Шефа, — він особливо підкреслює останнє слово.

Він що, зовсім дурний?

— Михайле, ескорт — це не для мене! До того ж я з «причепом»! А твій бос, чи шеф... навіть не знаю, як його звати, лише створює мені проблеми!

— Мурат Кая.

— Та хоч Зевс Всемогутній!

— О, як?

— О, так!.. Сорочку, яку він залив кавою, вже не відіпрати! А вона — моя улюблена! І єдина в гардеробі! Так йому і передай!

​Емоції вже через край. Аби не виплеснути на цього посіпаку ще й список інших проблем, хапаюся за ручку, виходжу і з усієї сили хлопаю дверцятами.

Цей Цербер мене дістав! А той Гад, яким являється Мурат... Я навіть намагаюся не думати про те, наскільки він мені противний! Будь я його підлеглою, робила б так, щоб всі контракти горіли б до дідька!

​Заходжу в дім. Замерзла так, що аж зуби цокотять. Якщо зараз ще й Яківна щось скаже — точно вибухну. Але вона мовчки віддає мені Соньку. 

Відпускаю сусідку додому і падаю обличчям у подушку, навіть не змивши макіяж. Моє Сонечко спить, і слава Богу...

​Цілу ніч я пролежала з розплющеними очима, спостерігаючи, як темрява за вікном поступається сірому світанку. Думки крутилися навколо будинку та мільйонів, яких у мене немає. Чи варто нагадувати собі, що я залишилася без жодного джерела доходу? Мабуть, ні. Я добре пам’ятаю, через кого стала безробітною... А ще — Вікуля... Хоч би вона забрала мою сумочку й шубку, а то залишуся взагалі без аксесуару та телефона. Сукню вона собі нову купить, а от я...

​Вранці почула скрип сходів ще до того, як підвелася. Затамовую подих. Невже колектори вже навчилися заходити беззвучно?

— Алінко, ти вдома?

Фух, Яківна...

— Олександро Яківно, ми з Сонечком ще спимо, — відповідаю тихо. 

— Гаразд. Я поки сніданок вам приготую, — бачу її усміхнене обличчя у двірну щілину.

— Дякую! — шепочу у відповідь і знову кладу голову на подушку.

​Засинаю рівно на годину. Софійка прокинулася першою і попросила «десерт». Дивлюся, як цмокає моє дитя, і чомусь згадую її батька який виявився ще тією сволотою.  Партнер мого тата. Не набагато старший за мене, перспективний — як говорили мені рідні... От тільки шлюб був геть не в користь мені. Після похоронів йому закортіло "віджати" цей будинок разом з усіма досягненнями моїх батьків. Саме тоді з’ясувалося, що дім під заставою в банку, а мільйони, які батько того дня віз у кейсі, згоріли під час ДТП. Мама пішла за ним на третій день, так і не прийшовши до тями... З того часу моє життя змінилося. Стало куди «цікавішим», ніж усі Вікуліні круїзи по світу...

​— Алінко, я тости зробила, як ти вчила. І яєчню з беконом та томатами! Як батько твій любив, царство йому... — чую, як сусідка шепоче і хреститься.

— Йду, Олександро Яківно! Хай Соня доїсть, бо їй нечасто «десерт» перепадає. Як і мамина присутність. - Подумки зітхаю.

​Ще кілька хвилин мрію про мільйонера, якого не судилося знайти, а потім спускаюся з малечею до кухні. Баба Шура снідає зі мною — так було ще при батьках. Потім прошу її посидіти з донечкою, поки йду до ванної.

Приймаю душ, чищу зуби та наношу денний макіяж. Просто тому, що хочу почуватися живою. А вже потім виходжу до вітальні. І яке ж було моє здивування, коли я побачила там... самого Романа!

​Як то кажуть: на ловця і звір біжить!