15

АЛІНА 

Цербер веде мене під руку через увесь готель. Але ніхто! Геть ніхто з персоналу й оком не повів у мій бік. Навіть Маша! Хоча, ні, вона якраз таки провела мене поглядом і навіть підмигнула.

​Чорт!..

​У ліфті я мала останню спробу втекти, коли двері відчинилися не на восьмому, а на сьомому поверсі. Але Цербер не дав мені цього зробити, міцно тримаючи за лікоть.

​— One moment, — кидає він і тисне на кнопку. — Це не наш поверх.

​— Oh, sorry. Давно не піднімалася до вас із тістечками, — бурчу.

​— Угу, — киває...

​Він відчиняє двері карткою і лише тоді відпускає мою руку.

​— Прошу.

​— Grazie! — іронізую, проходячи всередину.

​Одразу прямую до крісла. Плюхаюся в нього, як удома. Обвівши поглядом апартаменти, роблю висновок, що персонал уже тут побував — усе прибрано. Отже, підмоги чекати марно.

​Нервово закидаю ногу на ногу, так і не знявши його піджака. Дивлюся виключно на Цербера. Думки плутаються: згадую про Соньку, яку залишила з Яківною, але найбільше міркую про втечу. Та жоден із задумів не втілити в життя, поки цей «стовп» підпирає двері. Ловлю себе на тому, що занадто часто закочую очі. Чорт, він же це бачить!..

​Відводжу погляд...

​До моменту прибуття боса цей йолоп так і не відійшов від порога. Рівно опівночі замок клацнув, і Цербер поступився місцем Гаду.

​Чо-о-орт! Невже диявол повернувся?

​Продовжую сидіти в кріслі, вдаючи господарку ситуації, хоча стратег із мене ніякий, а стресостійкість щойно хруснула.

​— Михайле? — він кидає здивований погляд на свого вірного пса. — Я думав, ти правильно мене зрозумів. Але... Дякую. Без тебе бізнес точно постраждає...

​І Гад іде на мене. Повільним кроком, наче намагаючись пропалити в мені дірку. Дивлюся йому прямо в центр чола і схрещую на грудях руки.

​— Ну що, Аліно... Поговоримо? — від дистанції, що залишилася між нами, стає вельми ніяково. Ще й запах його парфуму забив ніздрі. Аж противно.

​Мовчки оцінюю чоловіка навпроти... А він гарний: чорна чуприна, широкі плечі, мабуть, ще й тіло має як у Зевса... Якби ж не був такою скотиною, можна було б і звабити.

​— А говорити будемо в присутності Цербера? — стріляю поглядом у бік його посіпаки.

​— Можемо й без нього, — кидає недбало. — Михайле, вийди!

​Та він і справді бога з себе корчить! Михайло виходить, а в мене мороз по шкірі. Оце я влипла... Грати роль більше не хочеться, як і сидіти. Особливо, коли на тебе дивляться зверху вниз. Під таким поглядом можна або мліти, або тремтіти від страху.

​— Що вам від мене потрібно? — намагаюся звучати впевнено.

​— Язик, — він дивиться мені прямо в очі.

​Що?!

​—Мова, Аліно! Ти чудовий лінгвіст, а мені потрібен спеціаліст твого рівня.

​— І для цього ви наказали Церберу викрасти мене з клубу?! Щоб зараз пропонувати роботу? Хм... Так я і повірила! Особливо сумі в оголошенні, яка геть не відповідає обов’язкам лінгвіста! — я навмисне виділяю кожне слово.

​— Я не знаю, яка там була сума. Оголошення писав не я. Але понаднормові обіцяю вчасно.

​— Я не лінгвіст. Ніколи нею не була. Ясно? І... відійдіть від мене, — кажу з огидою.

​Він робить крок назад.

​— А даремно. Я пропоную співпрацю лише раз. Але даю тобі час подумати до завтра. Скажімо... до дванадцятої дня.

​Блін, от як у такого «не тутешнього» типа може бути така ідеальна українська? Акцент ледь помітний...

​Мовчки закочую очі. Поки Гад наливає собі в склянку води з графина, я нарешті підводжуся з крісла і стаю в позу начальниці.

​— Мені потрібно додому, — кажу твердо. Страху майже не залишилося, тільки розчарування та образа на цього недоумка з його посіпакою.

​— М-гу? — він піднімає брову. — А мені здалося, ти зовсім не планувала проводити цю ніч удома. Лягай тут. — Кивком вказує на ліжко в кімнаті праворуч.

​— Мене завжди дивувало, яке кому діло до того, де я збиралася ночувати!

​— О, дівчинко, я ніколи нічому не дивуюся. Просто констатую факт побаченого в клубі.  - Він салютує і надпиває зі склянки.

​— Накажи своєму Церберу відвезти мене додому! — я починаю нервувати. Цей хам не має права тримати мене тут. Я не його іграшка! Я взагалі не іграшка!!! Крапка.

​— Ну, якщо все так категорично... Сьогодні — відпущу. Міша! — гукає він у бік дверей. А коли той заходить, востаннє оглядає мене з ніг до голови й дає розпорядження відвезти мене додому.