12

АЛІНА 

Світло-сірий піджак ідеально сидить на плечах незнайомця, а такі ж сірі очі дивляться в мої, не відриваючись. Чи всміхатися — ще не вирішила.

​Мимовільно кидаю погляд углиб залу, на компанію, де сидить Вікуля. Та їй байдуже до мене, на відміну від цих таємничих очей, що пронизують душу гострим поглядом.

​— Не схотіла, — відказую, пристаючи на його гру. Поки Віталій міряє нас поглядом, ми з незнайомцем оцінюємо один одного. І те що бачу я: шарм, небезпека і дорогий парфум...

Здається, ціль знайдено. 

​— Ну що, ходімо? — він підставляє мені лікоть.

​Сумніви гризуть зсередини, та від цього ідеально зліпленого «мільйонера» пахнуть "бабосики".

​Кладу руку на його лікоть готова йти. Та в цей момент…

​— Гарну ж ти чергу зібрала! — впевнений, значно зухваліший, але знайомий баритон лунає за моєю спиною. 

Чорт!..

Мій "мільйонер" повертає голову перший. Я — мазьнула лише краєм зору: Цербер. Власною персоною. У світлому костюмі, зі схрещеними на грудях руками. Виглядає, як розумний тип від якого хорошим дівчаткам краще триматися від нього подалі. Точнісінько як мій колишній, коли вимагав розлучення.

​Всміхаюся його появі й сміливо ступаю до незнайомця в сірому ближче. Психологічно навіть готова до його обіймів, аби цей хам не думав, що мене можна ображати. Та цей владний мажор звертається до нього геть не з тим, чого я очікувала!

​— Твоя? — киває на мене, недбало звертаючись до посіпаки Гада.

​— Моя, — відповідає йому Цербер, пронизуючи мене поглядом, ніби я його власність.

​— Гей, я його зовсім не знаю! — вигукую, намагаючись привернути увагу більшості присутніх. Не вистачало ще, щоб цей громило мене справді своєю зробив!

​— Угу. Вдома розповіси!

Що-о-о???

— Я ніяка не його!

Але Цербер не збирається мене слухати. Він бере мене за руку і тягне в протилежний кінець залу!

А це вже страшнувато. Оглядаюся на столик, де сидить Вікуля з компанією, але вони не дивляться в мою сторону!

​— Відпусти! — не прошу, а вимагаю.

​— Відпущу, коли шеф дозволить.

​— Який ще шеф! — злюся. — Я не збираюся виконувати твої забаганки, чи твого шефа! Я взагалі тут не сама!

​Цербер повільно розвертається до мене, підіймає брови та видає абсолютно преспокійним тоном:

​— А з ким? З тим, хто тобі «розважитися» пропонував, чи з тим, хто без зайвих вагань до «татка» завіз би?

Про "татка" тут ходять не вельми хороші слухи.

​Ковтаю клубок. Таких розваг я точно не планувала. Подумки навіть дякую йому за втручання, але ж навіщо тягнути мене на очах у всіх до VIP-кабінок, де розваги точно не заборонені!?

​— Я не твоя власність! Відпусти мене негайно!

​— Я ж сказав: відпущу, коли шеф дозволить!

​— Я не збираюся ні з ким спілкуватися! — вириваю руку, але він лише міцніше стискає моє зап'ястя, утримуючи поряд, і без стуку відчиняє двері в одну із залу.

Приглушене світло освітлює обличчя і того, кого цей амбал називає шефом, я впізнаю його моментально із всіх присутніх. Але навіть Гад, не справляє враження, як той бородатий, що сидить в обіймах тутешньої танцівниці. 

​— Шефе, — Цербер звертається до Гада, який розсівся навпроти на дивані, наче в себе вдома, поруч із бородатим, від одного погляду на якого хочеться не просто сховатися, а зникнути з орбіти Землі!

​Ногами пробігся не страх — жах зі свистом кулі. Аби не видати себе, я схрестила руки на грудях і стала в позу нахабниці. Поглядом спалюю закордонного мажора, через котрого опинилася тут і лише зараз зрозуміла, де ховаються люди з великими грошима: за темним однобічним склом, а не в залах зі склянкою бурштинової рідини біля бару.

​— Аліно, я ж тебе просив залишатися вдома? — Цей шеф мені навіть не наказує! Ліниво підвівшись та підійшовши до мене впритул, перегороджує шлях до відступу і ставить перед фактом! — Сонечко, ти мене дуже розчарувала.

​— Пробач, пупсику, хотіла розвіятись…