11.

АЛІНА 

Їду в таксі й думаю про мільйонера.

​Де його взяти? Адже один із них сьогодні був на відстані витягнутої руки! Але я його проґавила. А все через того Гада! Тепер я впевнена: шансів скористатися Іваном, як і його Романом, у мене мізер.

​Чи варто зателефонувати Вікулі й розповісти про сьогоднішній інцидент? Ні. Обійдеться.

​Перелічую в голові сусідів — не пам’ятаю, щоб хтось із них був бодай молодшим за мого батька!

​— З вас триста п’ятдесят гривень, — лунає з вуст водія.

​Скільки?!

​— А чому так дорого? Я вчора їхала цим самим маршрутом за двісті вісімдесят!

​— Тарифи змінили, — він стукає кісточкою пальця по лічильнику.

​Зітхаю так, щоб він відчув усе моє невдоволення, але переказую кошти на рахунок перевізника — іншого вибору немає.

​Софія вже чекає: моє маленьке сонечко тягне рученята й мило всміхається мені. Як же я вдячна бабі Шурі за прекрасний настрій Соньки! От тільки платити мені їй нічим.

​Відпускаю Яківну з порожніми руками.

​Залишок дня я провела з Сонькою на руках — жар ніби спав, а хандра в малої залишилася. Це лише змушувало мене подумки перебирати холостяків з-поміж своїх і чужих знайомих. Жодного, хто міг би позичити такі суми. А в тих, хто дає, брати не варіант — вони ставлять ще більші відсотки, ніж ті, що я вже маю...

​Доведеться-таки приставати на пропозицію від подруги: брати «папика» Маргарити...

​Увечері телефоную Вікулі й кажу, що готова і на «Гуллівера».

​— Правильно! А чого тягнути кота за хвоста? І куди? У тебе ж борг висить! — Ага, дякую, що нагадала...

​— Вікуль, мені б сукню, яку ти обіцяла. Не поїду ж я в клуб у тому, що вже не модно?

​— Лін, заїду о 17:00. Ти головне Соньку прилаштуй, щоб ніч була твоя!

​Ну так, усім моя дитина заважає.

​Ніч минає як вічність: довго, з жахіттями, де я з Софією на руках у дірявих капцях стою посеред дороги, зате з величезною рибиною під пахвою! Прокинулася мокра від поту, а ранок ще не настав. Беру планшет і знову відкриваю Work.ua. «Папики» — це добре, але триматися за них, як учить життя, не варіант...

​«Елвіс».

Світла в міру — якраз щоб розгледіти обличчя присутніх. А мені б тих, що за барною стійкою...

​І якби ж не танцівниці між мною і ними... Аж надто миготять перед моїми очима купюри, що стирчать із їхньої білизни. Мабуть, тут таки непогано платять, і мільйонера знайти в рази швидше.

​І чому я в дитинстві кинула танці? 

​Поки наша компанія активно обговорює вікенд Маньки, непомітно вислизаю з-за столу з коктейлем в руках. Зрештою, на мене тут ніхто не зважає — всі погляди прикуті до Мані. Марго з «папиком» ще немає, і це мені поки що на руку.

​Прямую в бік VIP-залів, до вбиральні, попутно розглядаючи чоловічі обличчя. Є цікаві екземпляри... а є й корисні. І кого з них обрати, коли різновид дозволяє?

​Підходжу до бару. Обираю першого-ліпшого. Сідаю так, щоб не залишитися непоміченою. Розправляю плечі, плавно проводжу рукою по волоссю. Мить — і карасик на гачку.

​Не можу стримати задоволеної посмішки, коли бачу, як мажор вказує бармену на мене пальцем.

​Спершу стріляю поглядом, а коли переді мною ставлять склянку з коктейлем...

​— Познайомимося? — його очі оцінювально ковзають по мені.

​Ох, ненавиджу, коли чоловіки оцінюють жіночу зовнішність, а не мізки!

​Але продовжую гру: підіймаю брову, роблю губки «бантиком».

​— Віталій, — він нахиляється, ніби для поцілунку.

​— Ліна, — навмисне розтягую ім'я і відхиляюся. Не збираюся я цілуватися з першим зустрічним! Хай спершу свої мільйони покаже.

​— Ліно... — він знову оглядає мене тількиуже впритул, а потім шепоче на вухо: — Ліно, будеш?

​Опускаю погляд. На його долоні під стільницею...

​Чорт...

​Та навіть думку розвити мені не вдається, бо в цю саму мить хтось грубо хапає мене ззаду за руку й розвертає до себе.

​— Кохана! Я ж тобі забороняв із дому виходити!..