9

​Я не очікувала, що цей гад зробить щось подібне. Я навіть не зрозуміла, що він йде на мене! І — навіть! — коли він зупинився на кілька секунд навпроти та прицільно подивився мені в зіниці, в моїй голові не спрацював сигнал «stop»! Точніше, сигнал спрацював, але не «stop», і я розійшлася ще більше, висипаючи зі свого «лексикону» все, що знала. Все, що я зробила для захисту — це кілька кроків назад, підперши собою стіну. Саме цим моментом цей зарозумілий індик і скористався, затиснувши мене в кутку між шафою і стіною. А коли його пальці повільно й владно пробралися в моє ідеально укладене волосся... я спохватилася. Але було пізно. Бо моїми губами заволодів цей... бик!

​І зараз я ледь стою з широко розплющеними очима, притиснута його тілом, із затуленим ротом.

​Чорт! Ногами — якогось біса!!! — розтеклася млість, а серце... «підскочило до горла», як пишуть у сучасних романах.

​У свідомості запульсував маяк «тікай!», хоча сили полишили остаточно. Відштовхнути його неможливо, але замахнутися — цілком, тож я...

​Ляпас вийшов щедрим і гучним. Наостанок штовхаю його в груди й біжу від цього... хама!

​Вибігаю в коридор, там звертаю до ліфтів, не звертаючи уваги ні на блондина, який намагається мене зупинити, ні на Івана, який ошелешено кліпає очима, підпираючи стіну біля 505-го.

​Гади! Всі гади!

​Це ж яким хамом треба бути, щоб збезчестити невинну мене?! Ну, гаразд, не зовсім збезчестити, але ж!..

​— Аліно?! — чую в спину здивований голос брата Вікулі.

​Але я пришвидшую крок. Сльози підступають, та я не дам їм можливості бачити мене слабкою.

​— Аліно, зупинися! Навіжена, стій! — Іван хапає мене вище ліктя й розвертає до себе.

​Різко повертаю голову, дивлячись йому прямо в очі. Дідько, я вже й забула, що мала його звабити, а не цькувати!

​— Я — не навіжена! На відміну від твого замовника! Я — лише ЛІНГВІСТ!

​Він шокований. Авжеж, хіба він знає про всі мої вміння? Він же думає, що я просто пустоголова Барбі!

​Вириваю руку, поки цей недоумок кліпає очима, і йду геть...

​Зупиняюся лише на вулиці. Глибоко вдихаю повітря. Затримую дихання, дивлячись у небо...

​Спокійно, Аліно. Тільки спокійно!

​Видих...

​Ти сьогодні втратила свого потенційного мільйонера і його «бабосики»... Тобі залишається тільки жити.

​Жити!

​Жи-ти...

​Стоп! Так діло не піде! Мені потрібен мільйон! А краще — мільйонер!

​Дістаю із сумочки телефон, шукаю те єдине дивне оголошення про роботу перекладачем і набираю номер. Лінгвіст чи ескорт — різниця невелика. Все одно ними керує мільйонер. А він мені потрібен як повітря!

​Гудки йдуть недовго. Хоча я встигла змерзнути — пальто ж розстебнуте! Утримую плечем телефон, намагаючись упоратися з ґудзиками.

​— Громов слухає, — звучить у слухавці приємний баритон.

​— Hello!.. — вітаюся з ходу й продовжую англійською. Запитую, чи актуальна вакансія та чи можу сьогодні пройти співбесіду. Приємний баритон ввічливо запрошує мене за адресою...

​Куди??? Сюди ж?! У цей самий офісний центр?

​— I'm sorry... — зупиняю чоловіка і запитую назву агенції. Щось мені підказує, що це знову той самий «недо-бос».

​— Агенція... «Ваш всесвіт», — звучить з його вуст невпевненою англійською.

​Беззвучно видихаю, ледь не хрестячись.

​— О котрій?

​— Якщо ви на місці — четвертий поверх, кабінет 403, — чую у відповідь.

​Дякую, обіцяю бути за десять хвилин і йду пити каву, щоб зібратися з думками. Що робити далі, якщо не пройду ще й цю співбесіду... Шукати «папіка»? Івана я проґавила. Блондин, схоже, був Романом. А того турка не знаю і знати не хочу!

​Мої п'ять хвилин роздумів закінчилися в компанії того самого охоронця перед тими самими ліфтами. За хвилину я вже стою перед потрібними дверима...

​Хвилююся... Нерви нікуди не годяться!

Видих... Тягну ручку на себе. І... ступор.

​Секунди вистачає, щоб осмислити ситуацію. Грюкаю дверима щосили!

І повертаю додому...